Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

Він жадає ще одних обіймів, жадає притиснутися до її губ, як раніше, опуститися на коліна й поцілувати в животик. Сказати, що вона найкраща. Він упевнений, що вона мріяла про це. Але поки ці картинки проносяться в запаленій свідомості Даміра, нічого не відбувається. Тільки годинник цокає.

Віталіна зітхає, показуючи, що втомилася чекати відповіді.

Знову не виправдати її очікувань – на це він не здатен.

Якщо їй потрібно виношувати дитину далеко від нього, так тому й бути. Дамір кидає погляд на букет, який Віталіна не збирається забирати із собою. І на це вона теж має повне право. Він має дякувати дружині за те, що взагалі розмовляє з ним після того, що сталося.

– Добре. Усе буде, як ти хочеш, – погоджується Дамір.

Дивиться їй в очі, щоб повірила.

– Що саме?

– Я відпущу тебе. Я спробую… Спробую триматися на відстані. І я нічого не скажу батькові про нашу з тобою дитину.

Вона примружується, намагаючись просканувати його на чесність.

– Добре.

Віта несміливо бере сумку в руки і проходить повз нього. Майже непомітно завмирає і йде до дверей, не обертаючись. Дамір близький до паніки, він не може ось так із нею попрощатися. У його вухах звучить її «добре», ніс лоскоче ледь відчутний запах її парфумів. Аромат, який вона залишала на подушці вранці, який його збуджував.

– Але я не зникну з твого життя, Віто, – кидає він їй у спину. – Я все виправлю.

Він знає, що слова звучать безглуздо.

Звучать фальшиво.

Під цими словами відсутній фундамент. Поки що він лише все псував, не в змозі навіть зберегти те, що вони мали.

Віталіна натискає на дверну ручку і виходить. Але Даміра тішить, що вона його почула. Він спеціально затримується в палаті, даючи можливість дружині спокійно дістатися стоянки і сісти в автомобіль до Каріни. Відтепер він має планувати кожен крок з урахуванням потреби берегти Віту. Даміру хочеться тріснути себе за те, що тільки дитина поселила в його голові таку елементарну думку – Віталіну потрібно берегти.

Завжди.

Він сідає на порожнє ліжко і дивиться на букет, який він вибирав з усією ретельністю – а він навіть не торкнувся рук Віталіни. Ну що… Значить так потрібно. Відпустити її, щоб знову завоювати. Повернути. Зробити своєю вже назавжди і без жодних умовностей. І стати зразковим батьком для дитини.

Квіти залишаються в лікарні.

Дорогою Дамір згадує свого брата. Давним-давно, коли він тільки втік із дому, вони потайки зустрілися в його друзів. Тимур мав поганий вигляд, він носив єдиний спортивний костюм, який помістився в рюкзаку, і їв локшину швидкого приготування, замість червоної риби і делікатесів, до яких звик. Дамір навіть не знав, що йому сказати, побачивши, як Тимура пошарпало у вигнанні. Але брат не падав духом. Він вдарив Даміра по спині й усміхнувся.

– Не дивись на мене так, братику. Я знаю, заради чого я це роблю. Зараз я на дні, щоб завтра піднятися, – сказав він.

Стільки років Дамір не розумів.

Але сьогодні до нього почало доходити.