Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Якусь хвилину Василь стояв як укопаний. Просто не міг повірити власним вухам. Раптом до нього дійшло, скочив, схопив батька за руку і почав її цілувати. Старий нічого не зрозумів, вирвав руку і крикнув:
– Що ти робиш?..
– Дякую, батьку… Тож я нічого іншого не хочу… Я просто думав, ми думали, що ви не погодитеся…
– Що ти, дурню, говориш? На що не погоджуся?
– На мою женячку з Донкою.
Старий підозріло глянув на сина:
– Ой, мені здається, що ти щось крутиш.
– Де ж я можу крутити? Що ви кажете? Вона давно мені припала до серця, і я їй теж. Я навіть хотів запитати, чи дасте ви дозвіл на наш шлюб…
– То чому ж не запитав? – перебив його Прокіп.
– Бо Донка…
– Що Донка?
– Донка не дозволила. Казала, що ви на неї дуже розгніваєтеся.
– От дурниці якісь. За що ж я маю гніватися?
– А за те, що ви можете звинуватити її, що вона заради багатства хоче вийти заміж. Казала, що ви прийняли її з ласки своєї, а вона виявила таку невдячність, звабивши сина.
Прокіп нетерпляче махнув рукою:
– От здуріла зовсім.
Він прокашлявся і піднявся з лави. Задумливо озирнувся довкола і мовчки рушив у бік дому. Коли він відійшов на кілька десятків кроків, повернувся і наказав:
– І нехай завтра Романюки ці чотири торби віддадуть. Мені мішки не приходять задармо.
– Гаразд, – відповів Василь. – Як не віддадуть, то борошна я не видам.
Коли батькові кроки затихли, він опустився на лаву і задумався. Все сталося так несподівано й так неймовірно щасливо. Проте минуло кілька хвилин, перш ніж він зміг усе це усвідомити. Потім почав сміятися і щосили плескати по колінах.
За півгодини, коли він обережно підійшов до будинку, в кімнатах уже було темно. Мабуть, батько одразу пішов спати і з Донкою не розмовляв. Бідолашна дівчина не може й очей заплющити, передбачаючи найгірше на завтра.
Василь довго роздумував, як її викликати, але нічого не придумав. Найменший стукіт у вікно розбудив би всіх, хто спав.
Справді, повернувшись додому, Прокіп нічого не сказав Донці. Ані Донці, ані нікому. Натомість, наступного дня після сніданку, коли всі були в кімнаті, він витяг із кишені товстий шкіряний гаманець, який колись був коричневий, з якого дістав дві стозлотові купюри і, кладучи їх перед Донкою, сказав:
– Маєш тут двісті злотих. Перед весіллям мусиш собі якусь там одежину справити.
Під впливом цих слів усі присутні завмерли. Стара Агата стояла з широко відкритим ротом, Ольга подивилася на батька як на божевільного, обличчя Василя розпливлося в посмішці, а Донка смертельно зблідла.
– До шлюбу? – зойкнула Зоня. – До якого шлюбу?
Прокіп не вважав за доцільне відповідати й піднявся з лави.
– До мого шлюбу, – не без зарозумілості відповів Василь. – Я женюсь з Донкою.
Отримавши подарунок, вона без слова кинулася до рук Прокопа. Сльози збігали по її обличчю.
– От тобі маєш! – сказав рудий Віталіс зі здивуванням.
Прокіп, відмовляючись від подяки Донки, вийшов із кімнати. От тепер тут загуло. Кімната сповнилась криками й розмовами. Кожен хотів якнайшвидше дізнатися, як це сталося. Василь з гордою міною давав пояснення. Наталка смикала Донку за спідницю, покрикуючи:
– Чого плачеш, Донко? От дурна, чого плачеш?!
Відповідь Донки губилась у схлипуванні.
Розділ XI
Будівництво лікарні йшло швидко. Й не дивно. Рук до роботи не бракувало. У навколишніх селах мало було таких, хто б не хотів будь-чим спричинитися до спорудження цієї будівлі. Слава про це широко розійшлася по всіх усюдах. Про це писали навіть у газетах, всіляко вихваляючи соціалізацію сільського населення.
До жнив будинок вже стояв під дахом. А тепер поспішали вкласти підлогу, вставити вікна, щоб встигнути до гарячої жнивної пори. Більшість людей, зайнятих на будівництві, були селяни, які у жнива не могли навіть подумати, щоб відірватися від свого господарства.
Водночас у містечку закінчили робити меблі для лікарні, а Люція поїхала до міста, щоб придбати деякі прилади. У місті всього не можна було дістати, тому вона написала доктору Кольському з проханням купити решту у Варшаві й переслати поштою.
Вона писала Кольському досить часто. Любила читати його листи. Й водночас відчула його щирий смуток і тугу за нею. Майже в кожному листі він просив її дозволу хоча б на один день приїхати в Радолішки. Вона завжди рішуче відмовляла. Вважала, що немає сенсу знову давати йому якусь надію, знову дратувати його душу. Зрештою, нічого, окрім дружби та симпатії, не могла йому запропонувати, а дружба й симпатія були досить відчутними у листах і не вимагали особистого контакту.
Тим більше зараз, у цей період, приїзд Кольського був би не лише неприємним для неї, а й особливо прикрим для нього. З певного часу багато змінилося у її стосунках з професором. А саме з того дня, коли Прокіп оголосив про заручини свого сина з далекою родичкою Донкою. Весілля мало відбутися лише після Різдва, але молода закохана пара, здавалося, своєю любов’ю наповнювала атмосферу млина, і всі його мешканці, вдихаючи цю атмосферу, мимоволі яскравіше відчували свої сердечні справи. Ця атмосфера також сприяла тому, що нарешті між Люцією та Вільчуром відбулося дещо, що вона могла трактувати як згоду з його боку на шлюб.
Одного вечора, як вона часто це робила, Люція по дорозі до містечка зайшла на старе кладовище в Радолішках, на могилу Беати. Ще навесні вона прибрала могилу, посадила квіти й кущі спіреї. Тепер тільки треба було час від часу виривати пирій та інший бур’ян. Їй подобалося сюди приходити. У тиші під шелест високих дерев було так добре подумати про життя цієї трагічної жінки, про глибокі, майже смертоносні удари, яких вона завдала своєму чоловікові та собі. Про могутність, про страшну нищівну силу кохання, яка водночас є найбільшою силою творіння. Й нарешті, про власні почуття і про те, що вони можуть дати, що принесуть їй самій і передовсім йому.
Чи зможе вона винагородити його за шкоду, яку йому заподіяла та, інша?.. Чи теплом і ніжністю зможе вона оживити в його серці здатність кохати? Чи почує коли-небудь слова: «Я щасливий завдяки тобі… Я щасливіший з тобою, ніж з тією».
На все це Люція шукала відповіді, вдивляючись у чорний хрест в узголів’ї могили. Вона менше думала про себе. Про своє щастя. Вона давно чітко визначила межі цього щастя в служінні йому. В служінні, допомозі, піклуванні про його справи, про його спокій, душевний настрій… Вона відчувала у собі ледь не покликання, взяла на себе майже місію нагородити цю людину великого серця бодай за деякі кривди, яких вона зазнала. Ось це все, чого вона бажала.
Того дня, коли Люція, занурена у свої такі думки, зривала бур’яни на могилі Беати, вона раптом почула за собою кроки, озирнулася й побачила Вільчура.
Він хвилину постояв мовчки, нарешті сказав:
– Я здогадався, що це ви… Що це ви дбаєте про цю могилу.
– Ніхто про неї не дбав, – сказала вона, ніби виправдовуючись.
Вільчурові здалося, що в її голосі почувся докір, і він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович», після закриття браузера.
