Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

– Для мене ця могила справді… могила.

За мить вона обізвалась:

– Спогади зариті в могилах.

Він заперечливо похитав головою.

– Не для мене… Я не кажу про цю конкретну могилу, а взагалі. Мої спогади майже ніколи не пов’язані з кладовищем. Що таке кладовище?.. Це смітник, де в ями зсипають використані рештки, непотрібні рештки людей, які колись жили. Можливо, це я так розумію, бо я лікар. Через те, що я стільки років займався матерією, я навчився дивитися на неї як на футляр, в якому замкнена людина… Тіло. Тільки тіло. Механізм, наділений здатністю рухатися, їсти й робити виділення. Але тільки механізм.

– Я також лікар, – зауважила Люція заперечливим тоном.

– От, власне, і ви маєте так дивитися на ці справи, як я. Скажіть, чи вважаєте ви, що потрібно вшановувати, наприклад, палець чи руку, яку ви комусь ампутували?

– Це щось інше.

– Як це – інше?

– Це просто частини тіла, до того ж хворі.

– Не хворі, а мертві. А якщо ви вважаєте, що, наприклад, мертва рука не заслуговує на повагу, то скажіть мені, будь ласка, яку частину тіла ми маємо вшановувати?

– Пане професоре, жартуєте?!

– Припустімо, – продовжував Вільчур, – бомба когось розірвала на шматки. Якому з цих шматків будете віддавати шану?

Люція жахнулась.

– Але ж я не кажу про обожнення. Йдеться лише про пов’язання з певним місцем спогадів про близьку людину.

– Тут ми різні, – запротестував Вільчур. – Мертвий нікому не може бути близьким. Мертвий – це труп. Близькою залишається для нас людина, жива людина. Навіщо тоді пов’язувати свої спогади, спогади про живу людину із чимось, що просто є антитезою життя, з трупом?.. У моїй уяві пам’ять про когось швидше асоціюється з будинком, в якому цей хтось жив, з предметом, яким він користувався, з фотографією, а не з кладовищем.

– І все ж… – Люція завагалася. – Однак ви приходите сюди.

– Приходжу тому, що люблю це місце, люблю шум цих старих дерев, тишу і спокій, а по-друге, тому, що це пов’язано з моїм життям. Як ви знаєте, саме тут я відновив свою пам’ять… Я буваю на цьому кладовищі досить часто й ніколи нікого не зустрічаю. Іноді треба усамітнитися від людей. Навіть від найближчих і найдорожчих.

– Отже, мені шкода, що ви зустріли мене тут, бо я порушила вашу самотність. Я вже втікаю і залишаю вас самого.

– Ні-ні, – не погодився Вільчур, тримаючи її за руку. – Я піду з вами.

Відразу за брамою на сонці ледь коливалися високі жита.

– Ви навіть не усвідомлюєте, яка радість для мене ваше товариство.

Люція посміхнулася.

– Отже, ви не зараховуєте мене до найдорожчих і найближчих?

Вільчур задумався і, дивлячись їй просто в очі, сказав:

– Власне кажучи… ви єдина мені дорога й близька істота на світі…

Сльози Люції залили очі, й вона мимоволі обхопила руками його шию.

Він схилився над нею і щиро поцілував в щоку. Наступної миті рішучо звільнився від її обіймів, говорячи:

– Ходімо… Ви відчуваєте, як пахнуть ці жита?.. Такий чудовий вечір… Думаю, що його красу я відчуваю глибше, оскільки в мене було так мало прекрасних моментів у житті. Звичайно, я інколи тішився. Але найчастіше радістю оточуючих…

Вони йшли вузькою польовою стежкою, яка примхливо звивалась між житом, по краях барвисто заросла волошками й куколем. Тут і там біліли великі грона рум’янку.

– Я не філософ, – говорив Вільчур, – я навіть не мав часу подумати над цими речами. Але тепер я просто запитав себе, що таке щастя? Що слід назвати щастям? І я помітив дивовижну річ. Ви знаєте, панно Люціє, що не можна дати точного визначення щастя, тому що людина в різному віці цілком по-іншому розуміє його. Пам’ятаю, як ще був у гімназії, думав, що можу бути щасливим лише тоді, коли стану мандрівником, мореплавцем. Пізніше, будучи студентом, я уявляв собі щастя здобуттям слави. Потім до слави додав гроші – для того, зрозуміло, щоб мати змогу все це поставити біля ніг коханої дівчини… Скільки еволюції, а точніше, яка постійна еволюція.

– А як ви собі тепер уявляєте щастя? – спитала Люція.

Вільчур відповів не одразу.

– Зараз… – він посміхнувся до неї. – Ось так уявляю собі щастя: тут теплий і погожий вечір, і запашне жито, і пані з добрим кохаючим серцем, там – доброзичливі та шановані люди, які потребують нашої допомоги, і спокійне життя без бур, потрясінь, несподіванок. Авжеж. Саме так як я розумію щастя сьогодні… І думаю, що це для мене його остання картина.

Так вони дійшли до гостинця.

– До побачення, панно Люціє, дуже вам дякую, – сказав Вільчур і кілька разів поцілував її руку.

Вона хотіла знову притулитися до нього, але їй це здалося незручним. Йдучи до Радолішок, вона думала: «Ну, нарешті, нарешті…»

Вона так сяяла, що це навіть привернуло увагу пані Шкопкової, яка, подаючи Люції картоплю з кислим молоком, зауважила:

– А у вас, мабуть, сьогодні щось приємне сталося. Пані така весела.

Люція засміялася:

– Ви вгадали: справді зі мною трапилось щось дуже гарне.

Пані Шкопкова не була б жінкою, якби їй не прийшло в голову, що тут йдеться про якогось чоловіка. А позаяк щиро любила свою квартирантку, вона сказала:

– Так собі думаю, хто б тут, в нашій околиці, пані лікарці міг приглянутися. Тут-бо немає жодного підходящого пана.

Люція від щирого серця розсміялася:

– А я все-таки знайшла.

Шкопкова, задумавшись, примружила одне око.

– Це ж, мабуть, не молодий пан Чарковський. Він же ще дитина.

– Ні, ні…

– А не брат священника? Чоловік, звичайно, порядний, але це не для вас. А може, дідич із Ковалева?

Люція, не перестаючи сміятися, заперечно похитала головою.

– Ну, я справді вже не знаю, хто, – з неприхованою стурбованістю в голосі сказала пані Шкопкова. – Я справді не знаю. Тут більше нікого немає. То, може, хтось, хто живе далі?

– Ні, це хтось, хто поруч живе.

– Ну, то я вже не можу вгадати, – примирливо сказала Шкопкова. – Тут люди, коли побачили пані докторку з цим молодим Чарковським, то вже щось там балакали. Інші згадували, що дідич з Віцкунів хоче з вами женитися. Але ж це закоренілий старий холостяк, то я не вірила. Так само не вірила, коли пані Янковська оповідала, що пані лікарка за професора Вільчура збирається. Я сказала їй: «Моя пані Янковська, про що дурне ви говорите? Він людина у віці. Йому до труни ближче, ніж до женячки». Так само і з цим братом священника. Не підходить. Недостатньо освічений і що це за чоловік, який живе з чиєїсь милостині, а сам нічого не робить.

Люція нічого не відповіла. Вона щойно закінчила вечерю і, встаючи, дала зрозуміти пані Шкопковій, що не має часу на подальшу розмову.

Дійсно згадка цієї жінки про Вільчура була болючою. Чи й справді люди вважають його таким старим?.. Його, такого сповненого енергії, такого невтомного у роботі, такого молодого душею. Зрештою, міцного тілом…

Кілька днів після цієї розмови Люція не могла отямитися. Нарешті вона позбулася неприємного враження під час подорожі у місто. Зрештою, було б смішно брати до уваги чиюсь думку з цього приводу. А особливо простих людей, які мислять найпримітивнішими категоріями.

Після повернення знайшла лист від Кольського. Він повідомив, що вже все, що