Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

– Ви не п’єте, так? А чого тоді «Первака» в холодильнику маєте, а? – поцікавилась Катерина, закусуючи хлібом.

– Це сюди син одного разу приходив. Здається, чотири місяці тому. Попросив спиртного купити, щоб поговорили трохи, по душам. Так врешті поговорили, що він не хотів мене бачити вже ніколи. От в останній раз на мій день народження бачились, позавчора.

– І як? Розмовляли?

– Та яке там. Я тоді якраз був в іконописній, – прийшов якийсь юначок, називає себе вчителем в недільній школі. А я ж то думаю: де він міг так вже навчитись релігії? – бо на вигляд йому не більше двадцяти. От замовив він у мене, на день народження значить, десять ікон, і каже до неділі написати всі! Це ж як то повинно бути? – бо в мене і на Оболоні зараз церква розписується. Знаєте, позад озера? (Катерина кивнула, мов знає) Тож часу зовсім не маю. Але ж тут найголовніше, що він із собою забрав сина мого, мовляв на роботу якусь, я так і не зрозумів; він лиш сказав, що робота та, наче, на користь людям. Я звичайно нічого не перечив, та й куди там перечити, коли син і так мене не любить, не слухає. Тому от, побачились на хвилинку, але ж що найголовніше я тоді помітив…

– Що? – спитала Катерина, наповнюючи собі другі п’ятдесят грам.

– Обручку. Женився він на Ользі. І мені він її ніколи не показував! Тож, сподіваюсь лиш її побачити, та й…

– Й що?

Родіон Михайлович боявся казати, що планує стати на постриг, і навіть не по тій причині, що його, можливо, засміють – він скоріше не хотів говорити про це саме Катерині. Вона дивилась на нього з великою зацікавленістю, мов слухала історію, що стосується її особисто, при тому сп’янілими, трошки косими вже очима. «Однак тепер вже потрібно закінчити, якщо почав. Неправильно вийде, як не розкажу, та й з однієї сторони: хіба, розказавши про свої плани, вона стане за мною сильно переживати чи піде за мною? Ні», – вирішив Родіон Михайлович, та через мить же розказав, що хоче стати монахом. Катерина, почувши це, роззявила рота в сильному сум’ятті. Як же таке може бути? Вона уявляла собі, що монах це не здорова людина, та навіть фанатична. Знявши окуляри (бо, видно, з них сенсу вже не було, адже голова вже гула, а зір поплив), вона стала змушувати Родіона випити, мовляв: «На тверезу голову нерідко приходять дурні думки». Так, Катерина зовсім не хотіла, щоб він ставав на постриг, причому наполегливо намагалась його переконати. Родіон тоді дивувався: від чого це вона так переживає?

– Катерина!! – він гримнув на неї так страшно, що аж сам після цього не міг розмовляти з цілу хвилину. – Чому ви так робите? В мене нікого не залишилось. Ви скажете: син є, але це все одно, що я його не маю, бо я ж вам говорю, що ненавидить він мене, скільки б я не каявся! Він і раніше, ще до смерті його матері, мене не любив – він мені сам це розказав. Та й ми різні. Іван вдався у матір, тому все життя був прихильним лише до неї. А я… А я мучив її. Я кат, а хто любить ката? – й з очей в нього знов пішли сльози.

– Ну то випий! Це поможе.

Родіон Михайлович так вдарив чарку об стіл, що майже вся горілка звідти повиливалась, а сама чарка ледь залишилась цілою. Він випростався, та попрямував з кухні.

Після взяв свій телефон та подзвонив Іванові. Він хотів вирішити все прямо зараз. Син взяв трубку аж через півхвилини. Родіон думав, що вже не візьме.

– Ало? Слухай, Іванчику, коли там буде Оля?

– Завтра, – втомлено відповів Іван. – А що?

– Я б хотів її вже побачити… Значить завтра?

– Угу… Зранку. А як там ікона? Готова?

– Ні, але завтра дороблю вже, можливо.

– Тату! Яке завтра!? Я думав ти вже, блядь, доробив! Тобі ще дев’ять ікон лишилось!

– Іванчику, я не встигну усі. Ніяк.

– Давай так… Ти мене чуєш? Якщо ти дороблюєш всі ікони до неділі, то я тобі обіцяю: я стану з тобою ходити в церкву. Чесно…

– Це неможливо!.. В сенсі, я не можу встигнути фізично.

– Тоді дороби хоч першу. Прямо зараз. До завтра не катить. Сука, як так можна? Завтра вже повинна бути готова ікона, для Андрія. Я думаю, він прийде та скаже.

– То що – ти мені пропонуєш іти прямо зараз? Вже майже ніч! – стрепенувся Родіон Михайлович. Його вже обливало потом.

– Так, тату, так. По-іншому не виходить, ти розумієш це? Я вже йому сказав, що ікону можна забирати тоді, коли приїде Оля: а це аж дев’ята ранку!

– Добре. Добре, Іванчику, я зрозумів. Але ж мені той Андрій так не подобається. Він наче й сказав, що вчить діток, але ж такий нахаба! Будь акуратніше.

– Звичайно. Давай…

Родіон Михайлович не встигав передихнути та все обдумати, як вже телефонував Людмилі Станіславній, щоб просити в неї ключі від іконописної майстерні. В цей момент в його кімнату увірвалась п’яна Катерина, нині ще потворніша, з гуляючими очима. Коли вона зі словами: «Не йдіть туди…», «Живіть просто…», «Що ж ви робите, Родіоне?» плюхнулась на його ліжко, він врешті зрозумів, що прилаштував до себе не жебрачку, а алкоголічку. В такому стані це вже не людина – це створіння, посереднє між лінивцем та австралопітеком, який на зорі еволюції намагається вимовляти членороздільну мову та водночас рухатись, коли тіло насправді знаходиться в паралічі.