Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Глава 12: Бібліотека пам'яті

Габріель та Ронольд опинилися у невеликій кімнаті, наповненій тихим спокоєм. Вона була просто обставлена: кілька мʼяких крісел із потертою оббивкою та висока шафа, заповнена старовинними книгами. Легка напівтемрява створювала відчуття затишної ізоляції, а повітря було насичене запахом старого паперу й пилу.

Габріель обвів кімнату здивованим поглядом, шукаючи щось, що могло б пояснити, чому вони тут.

— Що це за місце? — запитав він, не приховуючи сумнівів.

— Це бібліотека твоєї пам'яті, — промовив Ронольд із загадковою ноткою в голосі, ніби вимовляв заклинання.

— Бібліотека пам'яті? — Габріель зсунув брови. — Гаразд... І що я тут маю робити?

Ронольд підвівся ближче до книжкової шафи, ніби оглядаючи її вміст, а тоді, обернувшись, відповів:

— Читати всі ці книги я тобі не дозволю. Але я хочу, щоб ти відчув це місце.

Габріель знову оглянув кімнату. Нічого особливого. Просто книги, крісла, пил, що лежав важким покривалом на всьому довкола.

— І що ж у цій кімнаті такого особливого? — все ще з недовірою запитав він.

— Вона зберігає знання. Відчуй цю силу, — голос Ронольда став теплим і глибоким, немов запрошував до чогось вищого, незбагненного.

Габріель зупинився, заплющив очі й спробував зосередитися. Спершу — нічого. Просто тиша. Але за кілька миттєвостей щось змінилося. Він відчув легкий теплий вітерець, який, здавалося, з'явився нізвідки. Це було дивно, адже в кімнаті не було жодних вікон чи дверей, крізь які міг би проникнути вітер.

Раптом перед його очима стали з'являтися обриси цього вітерцю. Він наче ожив: крутився, танцював у повітрі, здіймаючи дрібний пил, що осів на книгах і кріслах. Вітер ніби грав із ним, обіймаючи його теплом і легкістю.

Габріель відчув, як у грудях розливається дивне відчуття — поєднання захищеності та спокою, яке поступово змінювалося на захоплення. Він видихнув із полегшенням, немов уперше за довгий час міг дихати на повні груди.

— Тепер ти розумієш, про що я говорив, — тихо промовив Ронольд, уважно спостерігаючи за його реакцією.

Габріель лише кивнув, все ще не в змозі відірвати погляду від дивовижного танцю теплого вітерцю, що наповнив кімнату якоюсь невидимою магією.

— Як мені повернути втрачені спогади? — Габріель звів погляд на Ронольда, його очі палали рішучістю.

Ронольд на мить задумався, наче зважуючи, чи варто розкривати таємницю. Потім, заглянувши Габріелю просто в душу, він відповів:

— Спогади — це не лише те, що ти пережив, а й те, що залишило слід у серці інших. Пам’ятаєш Сапфіра?

— Сапфір... — Габріель затамував подих. — Маленький хлопчик... Але що він має до моїх спогадів?

— Він більше, ніж ти думаєш. Щоб знайти відповіді, нам потрібно його дочекатися, — голос Ронольда став загадковим, як завжди, але тепер у ньому відчувалася невловима м’якість.

— Дочекатися? Що це означає? — Габріель був спантеличений, але спокій кімнати й невидима сила бібліотеки поступово огортали його, заспокоюючи думки.

Він сів у одне з крісел. Час у кімнаті здався розмитим — хвилини чи години, хто знає? Тиша лише підсилювала напругу, але щось у середині підказувало, що треба чекати.

Раптом у повітрі пролунав глухий хлопок, і простір перед ним затремтів. Габріель підвівся, в його серці знову завирувала тривога. З повітря з’явилася маленька постать. Це був Сапфір.

Хлопчик виглядав виснаженим, його одяг був розірваний, а погляд наляканим. Він тремтів, наче листок на вітрі, і озирнувся довкола, шукаючи захисту.

— Сапфір! — Габріель зірвався з місця й кинувся до нього.

Обіймаючи малого, він відчув, як його власне серце стискається від болю. Тепло дитячого тіла нагадало про те, наскільки важливо було його знайти.

— Я так боявся, що втратив тебе, — Габріель шепотів, міцно стискаючи хлопчика в обіймах.

Сапфір, у свою чергу, теж обійняв його, тремтячи й притискаючись до грудей чоловіка. Його маленьке обличчя було мокрим від сліз.

— Я теж думав, що більше ніколи тебе не побачу, — схлипуючи, сказав він. — Я не знав, куди йти... не знав, що робити...

Габріель провів рукою по його скуйовдженому волоссю.

— Тепер усе буде добре, — запевнив він. — Я знайду відповіді. Ми знайдемо їх разом.

Ронольд, який стояв неподалік, уважно спостерігав за ними. Його обличчя було серйозним, але очі випромінювали ледь помітне тепло.

— Ви обоє є частиною однієї історії, — промовив він. — Тепер настав час її переписати.

Габріель і Сапфір обережно відійшли одне від одного, але тепер між ними утворився невидимий зв’язок.

— Що це означає? — Габріель запитально подивився на Ронольда.

— Це означає, що ти маєш навчитися розрізняти правду і фальш у своїх спогадах, — відповів Ронольд. — Іноді, щоб знайти відповіді, доведеться пройти через найглибші тіні.

Габріель стиснув руку Сапфіра, готуючись до того, що попереду на них чекає непростий шлях.

Раптом тишу порушив Сапфір, який трохи відсунувся від Габріеля, витираючи сльози зі щік.

— Я не розумію, що відбувається, — його голос тремтів, але в очах з’являвся вогник рішучості. — Ти зник, Габріелю. Тінь... Вона поглинула тебе! Я думав, що ти більше не повернешся.

Габріель, зітхнувши, нахилився до хлопчика.

— Сапфіре, я не зовсім зник. Я повернувся в реальний світ. Але… я не знаю, чому тінь зникла разом зі мною. Це теж загадка.

Хлопчик похитав головою, його погляд був сповнений нерозуміння.

— Реальний світ? — Сапфір знову протер очі. — Але чому тоді вона зникла? Тінь завжди була там. Вона ніколи не залишала нас.

Ронольд, який до цього мовчки спостерігав, зробив крок вперед. Його голос, як завжди, звучав впевнено і водночас загадково.

— Відповідь знаходиться у спогадах, — сказав він.

— Знову ці спогади... — Габріель потер скроні, відчуваючи, як хвиля безпорадності накочується на нього.

— Не всі спогади справжні, — продовжив Ронольд. — І не всі вони доступні нам одразу. Є щось важливе, що ви обоє маєте пригадати. Але я не можу сказати, що саме.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍