Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Габріель і Сапфір одночасно подивилися на нього.

— Чому? — запитав Габріель.

Ронольд зітхнув.

— Тому що я теж частина тебе. Частина твоєї особистості, як і Сапфір. Ми всі — частини одного цілого. І мої знання обмежені тим, що доступно тобі, Габріелю.

— Отже, ти нічого не можеш сказати? — здивовано запитав Сапфір.

— Я маю проблиски. Уламки істини, — відповів Ронольд. — Але я не бачу всієї картини. Тому ми повинні вирушити разом.

— Куди вирушити? — Габріель спантеличено подивився на нього.

— На пошуки втрачених спогадів, — спокійно сказав Ронольд. — Вони приховують більше, ніж здається. І я підозрюю, що деякі з них були змінені, спотворені. Без тебе і Сапфіра я не зможу їх відновити.

Сапфір стиснув руку Габріеля, шукаючи підтримки.

— Ти думаєш, що ми зможемо? — запитав хлопчик, його голос лунав крихко, але в ньому пробивався надійний тон.

Габріель подивився на нього, а потім на Ронольда. Усередині зароджувалося дивне відчуття єдності, якого він раніше не відчував.

— Ми маємо спробувати, — впевнено сказав він, стискаючи руку Сапфіра у відповідь. — Разом.

Ронольд кивнув.

— Тоді ходімо. Час відкривати двері до забутого.

Він простягнув руку вперед, і одна зі стін бібліотеки раптом розкрилася, перетворившись на широкий темний коридор, освітлений мерехтливим світлом, що вказувало шлях.

— Готові? — спитав він, озираючись на Габріеля і Сапфіра.

— Готові, — тихо відповів Габріель.

Темрява, що поглинула їх, була густа, як оксамитова завіса. Тільки мерехтливе світло, що тремтіло попереду, нагадувало їм про напрямок. Сапфір тримався ближче до Габріеля, його маленька рука стискала долоню чоловіка з такою силою, ніби від цього залежало їхнє життя. Ронольд ішов попереду, впевнено прокладаючи шлях, хоча його постать виглядала незвично крихкою у цьому морі темряви.

— Що це за місце? — тихо спитав Габріель, його голос лунав глухо, ніби поглинутий стінами коридору.

— Це... коридор між пам’яттю, — відповів Ронольд, не обертаючись. — Тут зберігається все, що ти втратив. Але потрібно знайти потрібні двері — завдання не з легких.

— Двері? — перепитав Сапфір, його голос здавався тонким, майже боязким.

— Так, двері. Кожна з них веде до певного спогаду, — пояснив Ронольд. — Але не всі вони важливі. Деякі можуть бути пастками.

Габріель замовк, замислено дивлячись на нескінченний коридор. Часом у пітьмі з’являлися обриси дверей. Вони були різними: деякі старими і потрісканими, інші — блискучими і новими. Деякі були вузькими і ледве помітними, а інші — величезними і загрозливими.

— Які з них справжні? — запитав Габріель.

Ронольд зупинився біля однієї з дверей, обережно торкнувшись її поверхні. Вона була зроблена з темного дерева, вигравала золотими різьбленнями, що зображали химерні сцени.

— Не існує "справжніх" або "фальшивих" дверей, — тихо сказав він. — Є лише ті, які ведуть до істини, і ті, які відводять від неї.

— Як тоді знайти правильну? — Сапфір підійшов ближче, вивчаючи двері з цікавістю, але його рука так і не відпустила Габріеля.

— Інтуїція, — Ронольд обернувся до них. — Ви повинні відчути це. Тільки ви двоє можете відкрити ті двері, які ведуть до важливого спогаду.

— А ти? — насторожено спитав Габріель.

— Я лише провідник, — пояснив Ронольд. — Я можу допомогти вам зорієнтуватися, але сам не маю права відкривати двері.

Габріель і Сапфір обмінялися поглядами. Несподівано хлопчик відпустив руку чоловіка і, немов зачарований, підійшов до інших дверей, які з’явилися трохи далі. Вони були покриті павутиною, здавалося, що їх давно не торкалися.

— Відчуваю щось тут, — прошепотів Сапфір.

Габріель підійшов до нього, насторожено дивлячись на двері.

— Це може бути небезпечно, — сказав він, поклавши руку на плече хлопчика.

— Я знаю, — тихо відповів Сапфір. — Але мені здається, що ми повинні це зробити.

Ронольд кивнув.

— Слухайте своє серце, — сказав він.

Габріель потягнувся до дверної ручки. Вона була холодною, як лід, і на мить йому здалося, що він відчув слабкий поштовх енергії, ніби двері вітали його. З глибоким подихом він натиснув на ручку і відчинив їх.

За дверима відкрилася кімната, наповнена теплим золотистим світлом. У повітрі стояв аромат свіжоспеченого хліба і польових квітів. Посеред кімнати стояв обідній стіл, накритий скатертиною, на якій були розкладені тарілки і чашки. За столом сиділа жінка з добрими, але втомленими очима.

— Мама? — видихнув Габріель, його голос тремтів.

Сапфір озирнувся на нього, розгублено дивлячись, але не промовив ані слова. Ронольд лиш мовчки стояв позаду, спостерігаючи за тим, що відбувається.

Жінка підняла голову, і її погляд зустрівся з поглядом Габріеля. У її очах читалася не лише любов, але й біль, якого він не помічав раніше.

— Габріелю, ти повернувся... — промовила вона, і її голос, сповнений тепла, водночас пронизував серце.

Габріель зробив крок уперед, але його кроки були важкими, ніби його щось тримало.

— Що це? — шепнув він, звертаючись то до Ронольда, то до себе.

— Один з твоїх ключових спогадів, — відповів Ронольд. — І тепер ти маєш вирішити, чи готовий ти його прожити знову.

Габріель затримав подих, стоячи на порозі.

Жінка привітно усміхнулася і кивнула на стіл:

— Сідай, скуштуй. Пиріжки щойно з печі, а варення – з нашого саду. Ти завжди любив ці смаколики, Габріелю.

Габріель спершу вагається. Його погляд ковзає по столу, розглядаючи золотисті пиріжки, які парували теплом, наче тільки-но вийняті з печі. У його грудях боролися сумніви та спокуса.

— Це все здається... занадто реальним, — прошепотів він, звертаючись до Ронольда.

— Іноді реальність і спогади настільки переплітаються, що їх важко розрізнити, — відповів той, схрестивши руки. — Але ти тут не для того, щоб уникати. Ти тут, щоб зрозуміти.