Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

Після тих подій людство почало плодитися та розвиватися. Через кілька сотень років вони вже витісняли ліси подалі від своїх осель, а болота навчилися осушувати. Так вони стали повноправними мешканцями цієї землі.

А тут я бачу цілком здорових героїв, які не воюють, а йдуть рука об руку, тримаючи в руках і за поясом легендарну зброю. І я маю честь приймати вас у себе в гостях.

Матвій і Лесик, переваривши почуте, не знали, що йому відповісти. Вони розуміли, про яку зброю він натякає, адже лише у них обох була зброя, яка якось дивно нагадувала описане. Кожен думав про свою зброю та те, що вона означає. Вони були в ступорі й уже не знали, як викрутитися.

— Значить, мене ти не впізнав?! — з риком вигукнув Тарас.

Величезні очі двічі кліпнули, а підборіддя затремтіло, наче боячись вимовити слово, щоб не образити гостя, якого не впізнав. Можливо, цей гість був навіть більш відомий, ніж ті двоє з легендарною зброєю.

— Ква... то є... ні, не впізнав, — ледь чутно прошепотів Гова.

— Так я ж Тарас! Невже не чув про мене? А говориш, що народ древній, видно, тільки старі казки вмієш розповідати та вуха замилювати. А новому нічому не хочеш вчитися.
Я — володар і правитель земель людських! Ну, людських, ти зрозумів.
— Сам бачив, які люди мене охороняють. Мені й ціла армія ніпочому.
Ти ж повинен мене зрозуміти. Я захотів прогулятися та поспілкуватися з різними народами, може, якусь дружбу з кимось зав’язати, навіть з тобою. Ти ж не з простого роду, а з правлячого.

Матвій подивився на Тараса і подумав про себе:
— Оце дає! Таке вже городить цій жабі-переростку, а вона, видно, вірить у кожне слово.

— Ти ж казав, що зможеш провести нас через болото. Ну, давай, веди. Мені не можна довго засиджуватися на одному місці. Сам розумієш — справи важливі. За твій душевний прийом у тебе буде підтримка від мого імені.
Скажімо, уклали мирну угоду: твій народ не губить у болотах мирних людей, їхню худобу, яка може випадково забрести в твої болотні володіння чи володіння твоїх родичів, і всяко допомагає їм.
А ми, зі свого боку... Ну, не будемо їсти вашу їжу й надувати жаб! І я особисто за цим прослідкую.
Ну, все, думаю, угода складена, і нам пора в дорогу, — сказав Тарас, наче справжній правитель.

— Я вас, звичайно, проведу, — сказав Гова.
— І, звичайно, я дуже вдячний, що ви нас відвідали. І я обов’язково обдумаю вашу пропозицію, — додав він, косий погляд кидаючи на Ловочку.

— А чого тут думати? Ми ж люди хороші, і це відразу видно. Хоч би тільки тому, що ви ще дихаєте своїм болотним повітрям.

Тарас миттєво зробив на своєму обличчі гримасу дикого жаху.
— Одне моє слово, — прохрипів він, — і від вашого болота не залишиться ні латання, ні горбинки ані згадки про вас.

Тарас знову повторив свою дику гримасу.

— О, вибач, Великий Тарасе! — залопотів Гова.
— Це моя стара винувата! Відвик без неї приймати рішення: в якій каструлі обід підігріти, кого сьогодні стратити, а кого завтра.
Так, звичайно, я за твою пропозицію. Хай буде так!

Гова раптом жестом своєї лапи підкликав до себе когось, хто здавався купою моху, що лежала майже біля ніг Матвія. Гості миттєво відскочили від жаху. Щось на лапках підбігло до Гови, вилізло йому на голову, і він щось тихо прошепотів йому на вухо. Потім воно зникло.

— Так тому й бути, — прогуркотів Гова. — Я відправив наказ усім болотам, які ще залишилися, і вони негайно виконають мою волю.

Тарас вирішив йти на великий ризик. Можливість бути розкритим і затягнутим у брехні була велика.
— От і ладненьку, от і порішали.
Я теж виконаю свою обіцянку, ну ти ж розумієш, не так швидко, як ти. У мене немає таких засобів, щоб повідомити всім свою волю вмить. Я ж тут таємно перебуваю і без свити.
Повернуся до себе і одразу видам наказ, щоб жаб не чіпали. Десь через двадцять, може, тридцять років. Це залежить від того, скільки часу такі, як ти, будуть годувати мене своїми пиріжками. А то, диви, і більше часу знадобиться. Ну, веди нас із свого царства, да швидше. Ще стільки правителів треба побачити.

Лесик тихо прошепотів Матвію:
— Як у нього це все в голові береться? Лиш би не переборщив.
— Я теж, Лесику, про це думаю. Лиш би його не занесло, лиш би не загрався.

Гова тим часом продовжував:
— Може, я вас проведу до зміїного короля? Він живе недалеко звідси. Кажуть, у нього скоро весілля, і, до речі, з однією з ваших.

Не давши й слова сказати, Лесик вигукнув:
— Та підемо!
— Не женіть коней, — з обличчям вмираючого єнота подивився Тарас на Лесика.

Матвій теж з жахом дивився на хлопця, не розуміючи, як на це реагувати.
— Зараз ми відійдемо й подумаємо, чи знайдеться у нас час, щоб ще до цього правителя дістатися. Це не входило в плани.

З дикою посмішкою Тарас підійшов до Льошки.
Троє друзів відійшли й почали щось бурхотати, махаючи руками й викрикуючи окремі фрази. За цим уважно спостерігав Гова.

— Лесику, ти що вигадав? Нащо ти вирішив, що ми підемо в лапи й пащу звіра? Та ще й зміїного! — випалив Тарас.
— Ну, а раптом у лапах цього зміїного короля моя сестра?
— Лесику, це тобі причудилося. Коли ти спав, у тебе ніколи не було сестри, — кричав Тарас.
— А я кажу — була вона і є! Я це нутром відчуваю. І якщо раптом вона там, у лапах звіра, то ми зобов’язані туди піти.

— Лесику, ти ж розумієш, що Тарас навішав лушпиння цій великій жабі просто так, від нудьги, і щось корисне зробив для людей, — сказав Матвій.
— Адже так, Тарасе? — Матвій зиркнув на нього. — Чи ти й справді правитель? А мені нічого не сказав.

— Та годі тобі, який я правитель? Я так язиком почесав, а він і повірив. А тут мене понесло. Але, правду кажучи, завдяки нашому зеленому другу, може, змусимо різних гадів не нападати на добрих людей. Може, він нас направить до ще якогось правителя, і там зробимо щось корисне.