Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Усе вирішено, бути чи не бути, — сказав Тарас.
— Веди нас, правителю Гово, до царя змій. Хіба я не для того задумав цю подорож, щоб поспілкуватися з якомога більшою кількістю володарів?
Ну, так, я справді не знав, що існує такий зміїний повелитель. А тепер знаю, і ми йдемо до нього. Може, з легкого його хвоста, чи як там у них, потрапимо до ще когось.
Тарас прокричав це й почав владно реготати.
Гова піднявся на всі чотири лапи, витягнувшись у повний зріст. Його довжина з випрямленими кінцівками була близько чотирьох метрів. Він щось пискнув, так що голови всіх трохи не закрутилося, а потім важко плюхнувся на задні лапи і урочисто проквакав:
— Зараз прибуде карета.
Через кілька секунд із-під ряски та болотної жижі вистрибнули дві пари здоровенних жаб, кожна розміром із пів коня. Вони були запряжені, як коні, і тягнули за собою щось на зразок повозки, але без коліс, з гладким дном.
— Сідайте, гості дорогі, я вас завезу до мого сусіда.
Хлопці переглянулися. Відступати було вже пізно, як то кажуть, назвався грибом — лізь у кошик. Вони сіли в жаб’ячу повозку.
Гова сів на місце "водія", і як тільки Ловочка вибігла зі своєї хатини зі злими очима, ніби хотіла щось квакнути, Гова щось чмокнув жабам, і вони послизли поверхнею болота, набираючи швидкість, яка могла б позаздрити навіть доброму земному скакуну.
Лесик, Матвій і Тарас міцно трималися за повозку, боячись з неї впасти. Швидкість була неймовірною, і вони лише встигали відчувати, як повозка виляє між пнями, наростами ґрунту та кущами.
Так вони їхали майже годину. Але раптом жаби почали сповільнюватися і зупинилися біля гущавини. Болото вже закінчувалося, і перед ними відкрився вид на величезну густу траву, дрібні кущі та поодинокі дерева.
— Ну де ж ще жити зміям, як не в такому гидкому місці? Та ще й їхньому начальству, — сказав Матвій.
Гова повністю зупинив повозку на твердому ґрунті, вкритому високим мохом.
— Ми приїхали, гості дорогі. Можете виходити.
Хлопці швидко вистрибнули з повозки й почали оглядатися навколо. Матвій почав вдихати повітря, знову і знову, і раптом відчув щось дуже недобре.
— Тарасе, Лесику, послухайте мене, — вигукнув Матвій.
— Десь дуже близько багато змій. Занадто багато змій. Я відчуваю, як вони повзають десь за півметра під нами, і їх там дуже багато.
Тарасе, мені це дуже не подобається. Я ж казав вам, що не люблю змій. Вони огидні й мерзенні.
Тарас подивився на Лесика, Лесик — на Тараса.
— Ні, ти такого не казав! — сказали вони разом.
— Ну, мабуть, десь не доречно було ділитися цим з вами.
— Та й не про те я зараз, ви не розумієте, скільки їх тут під нами. Цей острівець — це суцільний зміїний клубок гігантських розмірів.
— Ну, бувайте! — квакнув Гова.
Усі подивилися на Гову, який вже встиг тихо розвернути свою повозку і направити її назад у болото.
— Ти куди це збирався?! — зі злості закричав Тарас.
— Вибач, правителю Тарасе, але мені до змій не можна. Ми з ними ворожі ще з незапам’ятних часів. Це ваша плата за те, що ти мене обманув, кажучи, що ви прибули з іншого світу і випадково взяли з собою зброю.
— Жаб’яча ти мордо! — заревів Тарас. — Я ж тобі пояснив, що це хитрість, щоб ніхто не дізнався, хто я, що я тут роблю і для чого подорожую світом!
Гова у відповідь теж кричав, знаючи, що вони його не дістануть.
— Я наш угоду виконаю, як правитель! Але ти за свою нечесність і брехню добийся того, щоб гадючі роди не чіпали моє потомство, і буде мир між нами, і угода буде в силі!
Кричачи, Гова від’їжджав на своїй повозці, останній правитель усіх боліт.
— Ну що, Тарасе, кажеш, трохи занесло тебе, лапши навішати, корисного для людей зробити. Звичайно, похвальні наміри. Але як би тобі сказати... — Матвій набрав повні груди повітря.
— Там були жаби, а тут, сука, змії! Ти розумієш різницю? — у паніці кричав Матвій.
До них підпливла велика жаба, розміром із велику гарбузу, і заговорила:
— Це посильна жаба, вона лише передає повідомлення.
Тарасе, я передав зміїному правителю, що ви прийдете, тож він вас чекає.
І з булькотом зникла у воді.
— Ну, краще вже не придумаєш. Вони ще знають, що ми тут, і нас чекають! — знову заверещав Матвій.
— Матвію, годі! — несподівано для всіх вигукнув Лесик.
— Якщо ми вже тут, і нас уже чекають, то наш шлях лише в один бік. І не забувай, Матвію, ти сам хотів сюди їхати.
— Ну, якось я не думав, що все буде так, — пробурчав Матвій, ніби винувато.
У Матвія був страх, не просто страх, а ненависть до цих повзучих гадів. А коли він відчув їхню присутність у такій кількості, то почав панікувати не на жарт.
— Ну що, самі заварили кашу, самі її й розхльобаємо. Ідемо вперед і тримаймо голову вгорі. Не забувайте, що ви воїни з легендарною зброєю і супроводжуєте правителя всього людства, — підбадьорюючи, сказав Тарас.
— Зміїний король — це тобі не дві старі жаби. А раптом він нам не повірить? — скиглив Лесик.
— Ну, якщо не повірить, тоді будемо битися. У нас просто немає іншого виходу. А помирати просто так, не борючись за життя, це вже не по-людськи. Людина бореться зі смертю з самого народження, з самих пелюшок. Усе несе смерть: від галявини, де гріється гадюка, до світлого озера з гиблим дном. Життя — це гра в хованки зі смертю.
Раптом з нізвідки з’явилися дві величезні гадюки і одночасно прошипіли:
— Добро пожаловатьссс, правитель вас жде. Прослідуйте за нами.
— Ну все, думати вже пізно, вони вже тут, — сказав Матвій.
— Так вони й завжди були тут, ти ж сам казав, що вони повсюди, — відповів Лесик.
— Годі розвішувати нюні, ось уже змії повзають по них, — сказав Тарас. — Ви охороняєте головного серед людей, тобто мене. Якщо вони відчують, що ви не такі круті, як хочете здаватися, нам кінець. Ми зараз лише на словах могутні й великі, тож давайте такими й будемо.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сліпий ліс, Ілля Вінницький», після закриття браузера.