Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

вплоть до водородной бомби. Та даже до мене дамой, як ворвуться, то буде мало мєста. Ти пойми, Кєксік, ми тут всі, даже ті шо на Майдані сидять безвилазно і кашу варять, — потенциальні сідєльци по статтям, які не шили і в тридцать сєдьмом году! І ніхто даже не стане розбираться, варив ти каші, чи стіхі читав со сцени. Тобі просто будуть назначать статью таку, яку їм понравиться. Бо ти, падла, був ТАМ!

Кекс ще більше зблід, проковтнув грудку страху, що стала поперек горла, але сказав:

— Але хіба ми маємо вибір? Тепер нам сам Бог велів іти до перемоги.

— Ти правильно кажеш, — зауважив Морпєх. — «До перемоги», а не «до кінця», як ті постійно кричать зі сцени. Але я все ж вінтарік заберу, від гріха подалі, до себе в ничку. Про те, що тут напижджене вже скоро буде знати пів-Майдану і справді можуть завітати «маски-шоу». А де есведешка, тепер буду знати тільки я один. А мене, в разі чого, хуй хто знайде.

— Понятно, — заржав Бача і підколов: — Ти будеш рити схрон.

— Як доведеться, то й буду! Повір мені, скоро всі ми будемо їх рити, якщо тут нічого не вдасться.

— Значить, договарюємся так, — підвів риску Бача. — Про есведешку нікому ні слова. Морпєх никає її в себе і тільки в случає острой надобності ми її ізвлєкаєм на Майдан… Хотя руки в мене чешуться вже.

Морпєх запхав під заднє сидіння свого авто гвинтівку, зверху наклав різних будівельних інструментів, банок з фарбами і лаками і так поїхав переховувати трофей.

Бача з Кексом були навіть цьому раді, бо могли з чистою совістю поласувати генеральською горілкою і генеральськими консервами.

* * *

Ввечері, після наради взводів, на розвідку поїхали Мишко з Італійцем та його сином Андрієм. Вирішили, щоб не привертати увагу, їхати громадським транспортом. Цього разу вечірній трамвайчик, що деренчливо віз їх із Подолу в Пущу-Водицю, не видавався романтичним. В ньому було повно заклопотаного своїми справами народу. Всі обговорювали Майдан, Януковича, Олімпіаду в Сочі і те, що як тільки закінчиться ця Олімпіада, Путін полізе в Україну. Більшість з пасажирів співчувала українській революції. Кожна розмова закінчувалась приблизно так: нехай би вже той Янукович зі своєю бандою утік і дав нам спокій. І щоб скоріше вже закінчився цей Майдан, бо по телевізору — одне й те ж, що й серіали ніколи дивитись. Нап’єшся корвалолу і — ну дивитись, хто з політиків що сказав, кого де побили з майданівців…

Така підтримка повстанців мало втішала… Та добре, що хоч не клянуть.

Інша група — Морпєх з Десантом поїхали машиною, щоб покататись з фасаду перед будинком генерала і поспостерігати за тим, що там діється. Зв’язок домовились тримати по раціях.

Коли група Мишка зайшла в ліс і підійшла до озера, вони були дуже здивовані тим, що тут і досі лежав сніг, а на іншому березі в будинку генерала ніде не горіло світло. Тьма-тьмуща.

— І шо ето самоє может значить? — здивувався Мишко і увімкнув рацію: — Первий на связі.

— Второй на связи, — відізвався Десант. — Возле дома никого нет. Только что от ворот уехала последняя груженая машина. Мы тут с пацанами местными говорили. Рассказали, что целых два дня, с утра до ночи, этот поц вывозил добро. Говорят, что он уволился со службы, продал дом и уехал в Крым.

— Поняв, атбой, будьте на связі, — і повернувся до сина з батьком: — Сходимо, полюбопитствуем?

— Пішли, — погодились ті.

І вони, тихцем, навіть не присвічуючи собі ліхтариками, побігли до будинку генерала. Циганське сонце освічувало їм дорогу. Хоча погода була така, що навіть собаки не гавкали. Чомусь стало страшно, моторошно, ніби на цвинтарі вночі під всевидячим оком місяця. Вони вибрались на знайомий причал, пройшли кілька десятків метрів по території маєтку. Мишко кивнув до Італійця, мовляв, подивись, що там за рогом, поспостерігай за ситуацією. Той крадькома побіг вперед. Вони ж з Андрієм пішли до складу. Колодки на дверях не було, засув відчинений.

Мишко потягнув на себе двері, вони піддалися і тихо відчинились. На складі було пусто, ніби все корова язиком злизала. Навіть стелажів, які не так давно стояли забиті тонами продуктів, не виявилось. Тільки на забетонованій долівці обгорілі клаптики паперу. Мишко присвітив собі і почав їх перегортати, сподіваючись знайти щось цікаве. Але нічого такого одразу не помітив; він наскільки міг струсив попіл і відібрав білі смужки паперу, сподіваючись на Майдані в наметі їх переглянути.

— Для чого вони вам, дядя Міша? — поцікавився простодушно Андрій.

— Та привичка, Андрійку, тягнуть все, шо плохо лежить. Старий развєдчік даже кучки гавна не упустить, шоб не розібраться, хто і почєму в даном мєстє наложив кучу. Ну, а єслі вже мусор палив бумаги, о-о-о-о, синку, то це точно не кучка гавна… Мало шо там може буть інтірєсного…

Він вигріб останні папірці, акуратно склав їх у свою наплічну торбу і сказав:

— Ну, всьо, пішли…

Та тільки він хотів вимкнути ліхтарик, як його погляд зупинився на внутрішній стороні не відчиненої дверної стулки. Він перевів туди промінь ліхтарика і радісно посміхнувся — там висіла забута генеральська польова форма 62 розміру з усіма шевронами і зірками. Явно пошита на замовлення. І ясно, що не з дирдових вітчизняних матеріалів.

— Ну, як тобі работа развєдки? — запитав Мишко в Андрія, знімаючи з гвіздка забуту генеральську форму.

— Для дяді Бачі підійде ідеально.

— Да, а ти догадуєшся, який тепер у нього буде новий позивний?

— «Генерал»?

— Ти бистро умнієш, солдатік, — Мишко поплескав юного повстанця по плечу. Він сам не мав дітей, оскільки все життя як не по гарнізонах, то по війнах, як не по революціях, то по Майданах, тому з теплом ставився і до своїх солдатів, як до власних дітей, і так само до дітей своїх друзів.

Коли вийшли зі складу і зустрілись з Італійцем, коротко кинув у рацію:

— Заберіть Первого на точці… — і до супутників: — Здайотся мені, шо умні люди почули носом, куди вітер дує. І вибрали путь отступлєнія… Тоєсть бєгства. І хоть як я не люблю таких крис, всьо же етот фактор меня радує, як ніколи.

Зомбі Ігор

Будинок Галі від квартири Романа в Сен-Дені був десь за 70–80