Читати книгу - "Майбутнє імперії, Серена Давидова"

7.2

Елізабет

Наступного ранку я з Еммою перебирала гардероб — цілий світ із корсетів, мережив, оксамиту та стриманих кольорів. Ми складали речі, які могли знадобитися в дорозі, безжально відкладаючи зручні сукні, улюблені штани для прогулянок і будь-що, що хоч трохи натякало на свободу рухів.

— Це ж ваша улюблена сукня… — Емма вагалася, тримаючи в руках льняне плаття кольору молодого вина.

— Вона надто… легковажна для Гельветії. Там усе стриманіше, спокійніше, — я намагалася звучати переконано, хоча серце тьохкало: мені було боляче розлучатися навіть із дрібницями.

Та одного я не дозволила відібрати.

— А цей залишаємо, — твердо сказала я, витягаючи костюм для верхової їзди. До нього кріпилася зручна спідниця, яка легко відстібалась. У ньому можна було сідати як у дамське сідло, так і в чоловіче — і виглядати при цьому гідно.

— Але ж… — почала Емма.

— Ніяких “але”. Я їду верхи першу частину шляху. І маю виглядати, як належить.

Вона зітхнула, але поклала костюм обережно, з повагою, якої він заслуговував. Ми з нею розуміли одне одного без слів — я не просто обирала одяг, я вибирала, ким залишаюся у цій подорожі.

Карета з речами, Еммою та містером Бруком рушила вже того ж дня, одразу після обіду. Сховані в простих скринях, мої книги, прикраси.

Я ж з герцогом планувала виїхати на світанку вісімнадцятого серпня — у день народження Франца. Ми мали подолати частину шляху верхи, наздогнати екіпаж і тоді вже пересідати до карети. Так було швидше. І спокійніше.

Хоч я й намагалася зосередитися на практичних речах, у душі вирувала буря: сум’яття, рішучість і дивна, тиха печаль. День, який мав стати святом для когось, стане моїм прощанням.

Ранок нашого від’їзду почався з прикростей. Здавалося, самі небеса змовилися затримати нас. Гудзики на спідниці вперто не хотіли триматися на місці — два з них відірвалися один за одним, змусивши нервово зітхати та шукати нитки і голку. Через це ми виїхали пізніше, ніж планували, і тепер помітно відставали від графіку.

Я сиділа верхи, одягнена в той самий костюм для верхової їзди, що відвойовувала у вчорашньому гардеробному бою. Вітер колихав легкі пасма волосся з-під капелюшка, серце билося швидше — і не лише через поспіх. Герцог повернув назад до котеджу, забувши рукавички. І, на біду, якраз у ту мить я почула тупіт копит на під’їзній доріжці.

У грудях щось завмерло.

Невже?..

— Ні, тільки не зараз… — прошепотіла я собі.

Та молитви мої лишилися без відповіді. До маєтку, спокійно, із невимушеною поставою наближався Франц. У його погляді було захоплення, а в усмішці — та сама тепла щирість, яка так часто обеззброювала мене.

— Леді Елізабет! Ви читаєте мої думки. Я саме збирався запропонувати вам прогулянку верхи. І — о диво — ви вже готові, — весело сказав він, зупинивши коня поруч.

— Я… не очікувала вашого приїзду сьогодні, — відповіла я обережно, з напруженою посмішкою.

— А чим цей день гірший за інші? — запитав він із ледь помітною ноткою підозри.

— Сьогодні ж… день народження Його Величності, — нагадала я, роблячи наголос, який, як сподівалася, змусить його здогадатися, що я в курсі.

— Ах, так… — він усміхнувся, але на мить його погляд затуманився. — Ні, я не запам’ятовував. Усі офіційні події призначені на вечір. А зараз у мене є кілька вільних годин. І я хочу провести їх з вами.

У цей момент повернувся герцог Йоганн. На обличчі — стримане здивування, в очах — мовчазне попередження.

— Ваша світлість, — промовив він до Франца з витриманою шанобливістю. — Ми з Елізабет вирішили вирушити на прогулянку верхи.

— І я би хотів… викрасти вашу вихованку, — з легкою посмішкою відповів Франц. — Хоч трохи проїхатися з нею вдвох. Ви не заперечуєте?

— Цим питанням краще звернутись безпосередньо до неї, — сухо мовив герцог і перевів погляд на мене.

— Я… так, я з радістю приєднаюся до вас. Але дозвольте мені на мить переговорити з моїм опікуном, — я посміхнулась, хоча в середині мене роздирали сумніви.

Франц кивнув і спокійно від’їхав до своїх охоронців.

Я підвела коня ближче до Йоганна і стишила голос.

— Я поїду з ним до річки. Там є стежка, якою можна скоротити шлях до тракту. Їдьте дорогою і чекайте мене там. Я наздожену.

— Ти впевнена, що зможеш?.. Що він не запідозрить?

— Залиште це мені. Він не здогадується. А якщо й здогадається —вже буде пізно. Ми не можемо залишитися, Йоганне.

Ми коротко зустрілись поглядами. Його очі не осуджували. У них було тривожне розуміння.

— Будь обережна, Елізабет.

Я кивнула і пришпорила коня, рушаючи назустріч тому, кого любила — і від кого мусила втекти.

Франц нічого не запідозрив. Його спокійна усмішка й легка постава на коні свідчили: він вірить у цю звичну, безтурботну прогулянку. Як і раніше, він без поспіху повів свого коня знайомою дорогою — тією самою, якою ми не раз їхали до річки, розмовляли про дрібниці, сміялися, мов діти, і поверталися, коли сонце вже торкалося обрію. Сьогодні все виглядало майже так само… майже.

Я знала, що це буде востаннє.

— Ви сьогодні якась інша, — порушив тишу Франц. Голос його був м’яким, теплим, і змусив мене на мить заплющити очі.

Охоронці лишилися позаду — ми мали повну свободу для розмови, але ця свобода душила мене більше, ніж будь-який натовп.

— Вам так лише здається, — відповіла я з натягнутою усмішкою. — А от ви, здається, трохи напружені. За ті три тижні, що ми не бачилися… щось сталося?

Він відвів погляд у далечінь, і щось у тому русі було надто людське, надто крихке.

— Ох, Елізабет… — його голос став майже шепотом. — Я хочу вам дещо сказати. Але боюся. Боюся, що ви… засмутитеся.

Його очі дивилися на мене з такою щирістю, з такою внутрішньою боротьбою, що серце забилося гучніше. Я відчула, як щось стискає груди. В ту мить мені страшенно захотілося під’їхати ближче, простягнути руку й торкнутися його долоні — дати зрозуміти, що я поряд. Що він не сам. Що я… теж не байдужа.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍