Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

неможливо збагнути поверховим «класовим аналізом», яке застосовували російські письменники, котрі гуртувалися довкола журналів «На посту» та «Октябрь» разом зі своїми послідовниками в Україні[507]. Мистецтво, пояснював він, не «безглузда абстракція», як дехто переконаний, це «архи-специфічна галузь людської діяльності». Тих, хто вважав інакше, Хвильовий називав троглодитами та висміював, мовляв, свою аргументацію вони ведуть із такої безглуздої позиції, як: «Приймаючи до уваги, що Копернік був пролетарського походження, зібрання, „енегрично фукцируючи“, констатує: земля, і справді крутиться навколо сонця»[508]. Засуджувати мистецтво дореволюційного періоду за те, що воно не було революційним, на його думку, абсурд. Авангард також був далеко не революційним. Хвильовий стверджував, що насправді він відображав цінності ворога соціалістичної побудови — непмана, якому приємно було вірити в те, що змішана економіка повсякдення є перманентною, і який був готовий дозволити, щоб блискучий карнавал авангарду затьмарив собою й замінив соціальні прагнення в мистецтві та виступив у ролі такого собі сурогату реальної соціальної зміни, яка могла загрожувати його становищу. Усе це явище не мало нічого спільного з марксистською естетикою, зазначав він. Для того щоб усвідомити контраст між ленінізмом та авангардом, варто було лише порівняти літературну «октябрську» платформу з промовою Леніна на III Всеросійському з’їзді комсомолу[509].

Що ж стосується українських послідовників масового мистецтва — мистецтва для мас, яких Хвильовий презирливо називав «енки», то вони мали написати щось, що можна було б назвати мистецтвом. Саме їхнє визначення митця вказувало на те, що вони на це не спроможні. Митець має вміти щось більше, ніж просто «в рівні з ходою розвитку кляси-переможниці… дати суспільству корисний твір», оскільки «справжні мистці, як мистці, завжди попереджали свою клясу». Оскільки «мистець, який йде „врівні з ходом розвитку кляси“, перестає бути мистцем»[510].

То як же тоді письменники мають творити пролетарське мистецтво? Хвильовий проводив аналогію між майстрами доби Відродження (Ренесансу) і тими, хто стикався із завданням вести за собою креативне відродження націй, пригноблених імперіалізмом. Європа вже створила свій Ренесанс, а Азія ще чекала на свій:

Як в свій час Петрарка, Мікель-Анджело, Рафаель і т. д. з італійського закутка запалили Европу огнем відродження, так нові мистці, з колись пригноблених азіятських країн, нові мистці-комунари, що йдуть за нами, зійдуть на гору Гелікон, поставлять там світильник Ренесансу, і він, під дальній гул барикадних боїв, спалахне багряно-голубим п’ятикутником над темною європейською ніччю[511].

Спираючись на прогноз Шпенглера про занепад Заходу, Хвильовий покладав свої надії на Азію, на шлюб між комунізмом та антиімперіалізмом, і ця надія видавалася пророчою перед займанням Китайської та Індокитайської революцій:

Говорячи про азіятський ренесанс, ми маємо на увазі майбутній нечуваний розквіт мистецтва в таких народів, як Китай, Індія і т. д. Ми розуміємо його як велике духовне відродження азіятськи-відсталих країн. Він мусить прийти, цей азіятський ренесанс, бо ідеї комунізму бродять примарою не стільки по Европі, скільки по Азії, бо Азія, розуміючи, що тільки комунізм звільнить її від економічного рабства, використає мистецтво як бойовий чинник[512].

Хвильовий не міг передбачити, що, поки комунізм досягне Азії, він уже досягне й атрофованого етапу сталінізму та не здатен буде пробудити жодної форми мистецької творчості. Певно, він шукав у Азії ті героїчні риси, що їх, як він уважав, російський комунізм уже втратив за часів непу[513]. Так чи інакше Хвильовий убачав у своєму азіатському ренесансі повернення до завзятого революційного романтизму, уже втраченого на його батьківщині.

Він мав навіть назву цього бачення: романтика вітаїзму, від латинського слова vita — життя. Романтика вітаїзму мала створити новий героїчний міф для революціонерів:

Пролетарське мистецтво наших днів — це Марсельєза, яка поведе аванґард світового пролетаріяту на барикадні бої. Романтику вітаїзму утворюють не «енки», а комунари. Вона, як і всяке мистецтво, для розвинених інтелектів. Це сума — нового споглядання, нового світовідчування, нових складних вібрацій. Це мистецтво першого періоду азіятського ренесансу. З України воно мусить перекинутися у всі частини світу й відограти там не домашню роль, а загальнолюдську[514].

Це мало бути мистецтво війни між капіталізмом і соціалізмом, сподівання молодого революційного класу звільнити все людство. Ті, хто хотів відкинути суб’єктивне «Я» в ім’я безособового колективізму, ніколи не могли б висловити войовничий ідеалізм, який найбільше відповідав би новій епосі. Герой без індивідуальної ідентичності, як заявляв Хвильовий, міг бути лише гоголівським «псевдогероєм», але не героєм, готовим загинути на барикадах. Пилипенко був, за висновком Хвильового, «до кінця революціонером», проте він помилявся[515]. Зниження якості мистецтва, яке передбачала його масовість, означало, що мистецтво стає неспроможним продукувати витвори, що були б гідними завдань епохи. Як «Плуг», так і «Гарт», на шкоду собі, загравали з просвітянством. «Плуг» міг би зарадити мистецтву лише якби відмовився від своїх на нього претензій і визнав, що є просто добровільною спілкою культурників. Нове мистецтво мало дивитися на Європу з її досвідом багатьох століть, а не на шпенґлерівську Європу занепаду — на Європу «Ґете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д., і т. п. Це та Европа, без якої не обійдуться перші фаланги азіятського ренесансу»[516].

У третьому листі Хвильового йшлося про те, що він назвав «неприродне сполучення» між революційним Сергієм Пилипенком та «вбогою і реакційною «Просвітою». Він інтерпретував це з точки зору відсутності перспективи у ненавченої молоді, що намагалася заповнити прогалину, котра відкрилася після того, як досі пригноблений український народ нарешті виступив на сцену світової історії, а його митці мусили зіткнутися з terra incognita марксистської естетики:

Вже з 18 року з нетрів села й міста упевненою ходою пішла молода молодь. Це були перші загони молодого мистецтва. Вони й мусіли заповнити порожнє місце. Це були юнаки й юнки від плоті й крови тої кляси, яка блискуче витримала перший іспит на ролю історичного диктатора. Вони йшли з запаленими очима, з глибокою вірою в свою перемогу… і на цьому таємничому фронті. Але, прийшовши туди, вони побачили: їм бракує зброї, у них не було широкої ерудиції, бо це були люди або зовсім без освіти, або з атестатом за «церковну школу». Отже, виявилось, або тікай із цього фронту, або загинь у нерівній боротьбі. Саме тоді й прийшла їм на допомогу безсмертна просвіта — всі ці вузьколобі ідеологи «напостівства», «октябризму» і т. д., і т. п[517].

Ці люди були міщанами, халтурниками, які, просто видаючи потрібні фрази, претендували на