Читати книгу - "На твоєму боці, Уляна Пас"

– Куди зібралася? – хлопці хоч і п'яні, але чудово реагують на мої маневри. Один з них хапає мене за руку і знову тягне на себе. Падаю просто до нього на коліна і почуваюсь повною ідіоткою. 

Ян мав рацію… Я сама шукаю проблеми на свій зад.  І вони не забарилися.

– Поїдеш з нами, крихітко, – шепоче мені на вухо цей придурок, і його рука опускається на моє стегно. Холодний піт тече по спині, і кортить кричати. Як на зло, поряд нікого немає, та навіть якби були дуже сумніваюсь, що хтось пішов би мене рятувати. 

Ми всі підводимось на ноги, і я знову намагаюсь висмикнути руку. Роблю тільки гірше, тому що хлопець ще сильніше стискає мою кінцівку. Він тягне мене за собою до виходу, а я настільки налякана та розгублена, що не можу вигадати нічого логічного.

Треба вириватися, битися, кусатися! 

У думках перераховую все це, а зробити не можу.

– Дівчину відпустіть! – чую злий голос Яна і розумію, що у мене розпочалися галюцинації. Що йому тут робити? 

– А ти хто такий? – хлопець, який мене тримає, притягує до себе, і його рука огортає мій живіт. Я бачу Яна і розумію, що це не сон і не галюцинації. Він дійсно тут. Не розумію тільки, з якого дива… 

– Це хлопець мій! – випалюю, сподіваючись, що це якось допоможе. Бачу, як від здивування підстрибують брови Яна, але про наслідки своїх слів намагаюсь не думати.

– Ти спізнився, друже! – заявляє інший, що позаду стоїть. – Дівчина з нами поїде.

– Та невже? А може, ми у неї запитаємо? – говорить Ян.

– Допоможи мені! – кричу щосили, і Ян не змушує себе довго чекати. Він наближається, і мій викрадач відштовхує мене до лавки. Робить це зовсім не ніжно, і я добряче ударяюсь рукою та й усім тілом. 

Поки повертаюсь до тями, розпочинається бійка. Маю визнати, що Ян добряче справляється з двома нападниками. А ще розумію, що дуже сильно хвилююсь за нього.

– Яне! – кричу, коли він пропускає удар та отримує кулаком у живіт. Хапається за болюче місце, а я не знаю, як йому допомогти. Якщо влізу у бійку – сама дістану… – Зупиніться! Я викликала поліцію! 

– Чорт! – кричить один із нападників, зупинившись. – Забираємось звідси! 

– Тільки проблем з поліціянтами нам не вистачає! – додає інший, і вони таки тікають. 

Ян тримається за живіт, а з брови цівкою тече кров. Йому знову дісталося через мене… Але я зовсім не хотіла цього… 

– Ти як? – наближаюсь до нього і хапаюсь долонями за його вилиці. Змушую дивитись мені в очі. – Сильно дісталось?

– Жити буду, – хоче усміхнутися, але кривиться від болю. 

– Пробач, – схлипую. – Я не хотіла, щоб ти постраждав. 

– Це не твоя вина, – Ян випрямляється і вже не тримається за живіт, але мені все одно здається, що йому дуже погано. – Я сам прийшов сюди тебе шукати.

– Угум, – через шум у вухах я мало що чую. Страх начебто відпустив, але зібрати себе докупи все одно не можу. – Дякую тобі. Ти врятував мене.

– І все? – Ян усміхається, а я не розумію, чого він тішиться. Тут плакати треба!

– Що “все”? – знову нічого не розумію.

Ян дуже швидко і просто пояснює, чого він хоче. Коли його вуста накривають мої, таке відчуття складається, що в моїй голові розриваються тисячі феєрверків.

Я можу його відштовхнути, і це буде правильне рішення, але не роблю цього. Не знаю, може, через емоції, а може, почуття зіграли головну роль. Я хочу відчути смак цього поцілунку і дозволяю Яну піти далі, коли розтулюю уста… для нього.