Читати книгу - "На твоєму боці, Уляна Пас"

Розділ 22

Якби хтось мені сказав ще тиждень тому, що я буду цілувати Яна Мазура з власної волі, я б назвала цю людину божевільною. Зараз же відчуваю, як вправно Ян відриває моє тіло від землі і робить це без рук. Просто відчуття такі, наче я лечу… разом з ним… 

– Давай підемо звідси, – кажу, першою закінчивши поцілунок. Я досі в його обіймах і чомусь не хочу відступати.

– Пішли, – Ян бере мою руку у свою, і ми йдемо до виходу з парку. Бачу, що іншою рукою він тримається за живіт, і розумію, що йому добряче дісталося. Ще й брова розбита. 

Коли сідаємо в автомобіль, він не поспішає кудись їхати. Повністю повертається до мене обличчям й уважно розглядає.

– Як так сталося, що ти знову пішла в парк одна? – питає прямо.

– Хотіла подумати, – кажу. – А як ти мене знайшов?

– Я приходив до тебе у кімнату, – хмуриться. – Твоя п'яна подруга заявила, що ти кудись звалила. Парк був одним з моїх варіантів, і я не помилився. Наскільки я зрозумів, ти не хочеш повертатись у гуртожиток. Це так?

– Я просила, щоб мені виділили іншу кімнату, але вільних місць немає, – пояснюю. – Тому я і пішла в парк. Щоб подумати, як бути далі. 

– А мене набрати не додумалась? – бурчить. – Хоча… швидше за все, у тебе сів телефон, тому що я додзвонитися не зміг.

Дістаю телефон з сумки і розумію, що він не вмикається. Батарея сіла… 

– Ти був у батька? Ви поговорили? – повертаю телефон у сумку та уважно розглядаю Яна. Після того, як він мене врятував, а потім ще й поцілував, я хочу бачити його іншим. Сильним, впевненим у собі і незалежним від батька.

– Важко назвати це розмовою, – хмикає. – Він був розлючений.

– І що далі? – питаю, затамувавши подих.

– Я знайшов квартиру недалеко від універу, – розповідає. – Будемо жити там.

– Ти і Дан?

– Ти і я, а Дан ще не визначився до кінця, – усміхається.

– А я тут до чого? – випалюю. 

– Ну… ти ж без житла залишилася, а у мене квартира двокімнатна. Ми з Даном можемо в одній жити, а ти – в іншій, – пояснює. 

– Добре, але… я буду платити свою частину за оренду! – одразу ж випалюю.

– Як скажеш, – Ян нахиляється ще ближче і, здається, збирається мене поцілувати, але я його зупиняю. Накриваю губи долонею, і він цілує мої пальці. – Не зрозумів! Що таке? 

– Той поцілунок був тоді бонусом! – кажу. – Наступний буде, коли почнеш змінюватися.

– Прекрасно! – бурчить. – А те, що я з татом посварився і повернув йому ключі від квартири, для тебе нічого не означає?

– Ну… добре, – руку забираю і сама його цілую. Поцілунок виходить коротким, і Яну цього явно мало. Він сам перехоплює ініціативу, тому на деякий час ми знову випадаємо з реальності.

Коли поцілунок закінчується, Ян сідає рівно, і ми кудись їдемо. Я ж відчуваю, як горить обличчя і печуть уста після поцілунків. Не можу сказати, що мені не сподобалося, просто я розгубилася трохи. Не розумію, в який момент почала відчувати до Яна не неприязнь, а симпатію.

– А що з машиною? – питаю через кілька хвилин. – Вона залишається у тебе? 

– На сьогодні – так, – відповідає. – Завтра поверну її таткові. Треба орендувати інше авто. Я не звик ходити пішки, або ще гірше – їздити автобусом.

– Ти дійсно думаєш, що впораєшся? – питаю прямо.

– У мене є одна ідея, але я ще не до кінця її обдумав, – відповідає. 

– А мені розкажеш? – питаю зацікавлено. 

– Обов'язково, – хмикає. – Тільки не сьогодні. 

Ну ось, у цьому весь Ян! Мені ж цікаво, а він мовчить!

Хвилювання накриває мене в той момент, коли автомобіль зупиняється біля звичайної багатоповерхівки і ми виходимо на вулицю. Ян відчиняє для мене двері під'їзду, а тоді пропускає першою у ліфт. 

Їдемо на шостий поверх, і, поки піднімаємось, слухаю, як скрипить ліфт, і не можу до кінця повірити, що Ян дійсно готовий на такі кардинальні зміни. 

– Проходь! – він відчиняє двері й у квартиру пропускає мене першою. Вмикає світло, і я бачу довгий коридор зі свіжим ремонтом. Усе доволі гарно і зовсім не страшно. Так, до новенької квартири, у якій Ян жив до цього, дуже далеко, але і тут все в межах норми. Мені подобається. 

– Ходімо, покажу твою кімнату, – Ян веде мене в кінець коридору і відчиняє крайні двері. Кімната невелика, але чиста, світла і є все необхідне. – Інша спальня більша. Залишу її собі на випадок, якщо Дан таки вирішить до нас приєднатися.

– Звучить так собі, – хмикаю і йду на кухню. – Взагалі не розумію, як тобі вдалося так швидко орендувати цю квартиру. 

– Насправді я зробив це не сьогодні. Знайшов її ще тоді, коли з Америки прилетів. 

– Серйозно? – дивуюсь. – Отже, ти ще тоді хотів змін?

– Хотів, але ніяк не наважувався зробити цей перший крок, – відповідає. – У холодильнику є запаси на кілька днів. Якщо ще щось треба – ти кажи. Я куплю. 

– Дай мені спочатку до тями прийти, – кажу. – Я досі не вірю, що все це – реально. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍