Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Побачивши дівчат, котрі вийшли з будівлі, вони вийшли слідом за ними на поріг.

— Ми готові, — сказала Жанна, широко усміхнувшись Артуру, що відійшов він співрозмовників і пішов їм назустріч. Він був у світлих джинсах і білій футболці. Поглянув на дівчат.

— Маєте неперевершений вигляд.

— Дякую, — посміхнулася Жанна. Злата нічого не відповіла.

Матвій теж підійшов до них, присвиснув.

— Крутий лук, Жанно.

— Дякую, — вона усміхнулася.

— Ви не могли одягнутися скромніше? Повиставляли ноги, — бурчала Стелла.

— Скромніше? Це як? Мішок з-під картоплі? — Жанна озирнулась. — Я їду в місто. До речі, ніколи не була у Полтаві. Ти проведеш нам коротеньку екскурсію, Матвію?

— З превеликим задоволенням.

— Ти можеш бути душкою, — посміхнулась вона грайливо. — Де наша карета?

— Чекає, — сказав Артур, вказавши на свій седан, що стояв із відкритими дверцятами. Жанна пішла на праву сторону, за нею Матвій.

Він допоміг їй сісти, зачинив дверцята і сів попереду.

Артур підійшов до Злати. Вона трохи сторонилася його.

— Прошу, — сказав він, подаючи їй руку, але вона не прийняла її, сіла сама, він зачинив дверцята. В цей момент до нього підійшов батько. В руках він тримав гроші, які хотів дати Артуру, але той відмовлявся брати. І не взяв. Злата спостерігала за ними з салону авто. Сів за кермо.

Протяжно посигналивши, машина виїхала у відчинені ворота, на яких, як мавпочки, висіли два Іллі.

— Дівчата ульотно виглядають, скажи? — запитав лисий.

— Так. Дуже кльові, — погодився інший.