Читати книгу - "Здіймається буря"

нарешті вийшли звідти та присіли відпочити під живоплотом на тому кінці поля. Друзі непогано впоралися. Сонце ще тільки-но почало заходити, а височини вже залишилися позаду.

Вогнесерд відчув, що живопліт пахне дуже знайомо.

— Твоя мітка? — озвався він до Круколапа.

— Тут починається моя земля, — роззирнувся навсібіч Круколап, наче показуючи, що весь цей обшир полів попереду — то його помешкання і мисливські угіддя.

— То Хмаролап десь тут неподалік? — запитала Піскошторма, обережно принюхуючись.

— На тому боці схилу є вимоїна, — відповів їй Круколап, показуючи напрямок носом. — Там і стоїть гніздо Двоногів.

Раптом Вогнесерд відчув, як хутро на спині стало дибки мовби саме собою. Що ж то за запах? Він завмер і роззявив рота, щоб запах досягнув нюхових залоз на піднебінні.

Позаду нього Круколап підняв носа, нашорошивши свої чорні вушка і нервово посмикуючи хвостом. Тоді широко розплющив очі.

— Собаки! — прошипів він.

Розділ 20

Вогнесерд почув, як шелестить трава на тому боці живоплоту, і напружився. У повітрі гостро відчувався характерний запах. Пролунав гучний гавкіт, від якого хвіст воєводи зробився щіткою, а за мить він побачив собачий ніс, що висунувся з хащ.

— Біжіть! — загорлав Вогнесерд, повертаючи назад.

Знову почулося шарудіння, і галас позаду підказав йому, що псів тепер стало двоє.

Вогнесерд дременув. Поруч із ним бігла Піскошторма, пси наступали їм на п’яти. Навіть земля тремтіла від тупотіння собак, Вогнесерд відчував їхнє гаряче дихання на своїй шиї. Озирнувся. За ними гналося двоє величезних собак, їхні м’язи грали під шкірою, очі палали, а висолоплені язики звисали набік. Здригнувшись, Вогнесерд збагнув, що Круколапа ніде не видно.

— Не зупиняйся, — прошипів він до Піскошторми. — Вони не зможуть довго бігти.

Киця спробувала кивнути, ще швидше перебираючи лапами.

Вогнесерд мав рацію. Коли він знову озирнувся, собаки почали помітно відставати. Кіт примірився до ясена, що стояв на самому краю темної лісосмуги. Якщо вийде зберегти достатню дистанцію від собак, можливо, часу вистачить на те, щоб видряпатись нагору, де вони будуть у безпеці.

— Бачиш ясен? — важко дихаючи, нявкнув він Піскоштормі. — Лізь на нього так швидко, як тільки можеш.

Піскошторма щось воркнула, уже ледве зводячи дух. Вони наддали ходу до дерева. Вогнесерд знову крикнув до Піскошторми, а та з усіх сил подерлася вгору стовбуром, туди, де було безпечно.

Перш ніж і собі стрибнути, воєвода знову озирнувся, щоб поглянути, чи далеко від них собаки. Його шерсть миттю наїжачилась, коли він уздрів величезні зуби за якогось кроля від свого обличчя. Вищирившись, пес кинувся на кота. Вогнесерд крутнувся і вдарив його передньою лапою, випустивши гострі, як терня, кігті. Він відчув, як рветься плоть на вищирених щелепах, і почув, як собака заскімлив від болю. Вогнесерд ударив іще раз, тоді повернувся і прудко, мов та білка, поліз на дерево. Спинився на найнижчій галузці та звідти глянув униз.

Там розчаровано завивав пес, його вже наздогнав товариш, котрий зараз люто гавкав, закинувши назад свою масивну голову.

— Я… я думала, він тебе дістав! — пролебеділа Піскошторма.

Вона підповзла до Вогнесерда і щільно притулилась до нього — так і сиділа, поки обоє не припинили тремтіти.

Собаки затихли, але з-під дерева не пішли, міряючи кроками землю під ним.

— Де Круколап? — зненацька запитала Піскошторма.

Вогнесерд помахав головою, намагаючись позбутися страху, якого набрався, утікаючи від собак.

— Певно, побіг у іншу сторону. Та з ним усе буде добре. Собак, здається, було тільки двоє.

— Я думала, це його угіддя. Чи він не знав, що собаки заходять і на цей бік поля?

Вогнесерд не здобувся на відповідь. Тоді побачив, як Піскошторма похмурніє.

— Ти ж не думаєш, що Круколап зумисне нас сюди завів? — прогарчала вона, примружуючи очі.

— Ні, звісно ні, — спробував заперечити Вогнесерд, проте через нотку непевності прозвучало так, наче він захищається. — Чого б то він?

— Дивно, що він з’явився отак нізвідки і завів нас сюди, от і все.

Увагу Піскошторми відвернув тоненький нявкіт, і вона глянула вниз. То Круколап? Собаки також озирнулися, намагаючись зрозуміти, звідки лунає звук. Вогнесерд помітив маленьку чорну постать, що шаснула в хащі ячменю. Круколап знову нявкнув, і собаки нашорошили вуха. Радісно гавкаючи, вони побігли туди, де похитувалися стебла рослин, зраджуючи сховок чорного кота.

Вогнесерд і собі глянув униз. Невже Круколап відвернув увагу собак? Він спостерігав, як тремтить ячмінь там, де невидимий Круколап виписує полем зигзаги. Брунатні спини собак неповороткими рибинами увігналися в море ячменю, тварини толочили стебла своїми незграбними лапами і розчаровано гавкали.

Раптом Вогнесерд почув різкий окрик Двонога. Пси стали як вкопані та повистромлювали голови понад стеблами, висолопивши язики. Вогнесерд поглянув на той бік поля. Через дерев’яну загорожу, що стояла посеред живоплоту, перелазив Двоніг. З його рук звисали два відрізки якоїсь шворки. Собаки неохоче побрели через ячмінь до Двонога, який схопив їх за нашийники і причепив до тих нашийників шворку. Воєвода зраділо спостерігав, як собаки бредуть геть, прищуливши вуха та повісивши хвости.

— Ви, я бачу, швидкі, як ніколи!

Вогнесерд здивовано озирнувся. Круколап саме вилазив на їхню гілку.

— Хтозна тільки, чого це вони за нею гналися. Її б і на один зуб не вистачило, — муркнув до Піскошторми чорний кіт.

Руда киця підвелася і тільки майнула повз Круколапа.

— Нам там новака рятувати не треба? — крижаним тоном запитала вона.

— А їй, бачу, лапу до рота не клади, — зауважив Круколап.

— Я б на твоєму місці з неї не кпив, — промурмотів Вогнесерд, спускаючись униз стовбуром позаду Піскошторми.

Він вирішив не розповідати старому другові, що Піскошторма вважала його зрадником. Круколап не дурний, і сам міг про таке подумати. Але він змінився, набув упевненості в собі, тож навіть відверта ворожість його не діймала. Тепер же, коли собак прибрали з їхнього шляху, Вогнесерда хвилювало тільки те, як їм знайти Хмаролапа.

Круколап завів їх на верхівку схилу і спинився. Помешкання Двоногів лежало просто попереду — у тінистому видолинку.

— То це сюди ти відвів Хмаролапа? — запитав Вогнесерд.

Коли чорний кіт кивнув, воєвода занервував. Можливо, Хмаролап і не захоче повертатися? А якщо захоче, то чи зможе Клан довіряти котові, який піддався спокусі комфортного життя кицюні?

— Я не відчуваю запаху, — зауважила Піскошторма, і Вогнесерд почув підозріливість у її тоні.

— Той запах був ледь відчутний, коли я востаннє приходив його побачити, — терпляче пояснив Круколап. — Мабуть, Двоноги тримають Хмаролапа під замком.

— То як же ми плануємо його рятувати?

— За мною, — нявкнув Вогнесерд, рішуче налаштований не дати їм нагоди посваритися. Він рушив униз схилом у напрямку помешкання. — Глянемо