Читати книгу - "Холодна ніжність, Уляна Пас"

– Довго ти ще спати збираєшся? – злиться. – Нам треба їхати в торговий центр! 

– Уже встаю, – кажу хрипло і відкидаю ковдру. Одяг все ще на мені, і почуваюсь я наче в шкарлупі. – Тільки в душ піду і поїдемо. 

Діана йде, нічого не відповівши, я ж прямую в душ, а тоді збираюсь. Коли спускаюсь вниз, мене манить аромат кави, тому прямую на кухню. Аніта готує млинці, а Діана сьорбає каву.

– Доброго ранку! – вітаюсь з жінкою і сідаю за стіл. 

– Доброго, Алісо. Будеш снідати? 

– Буду, – кажу. 

Уже за мить поруч зі мною з’являється тарілка млинців і чашка ароматної кави. Якщо забути, що я живу в домі Алекса, а навпроти сидить його злюка-сестра, то життя можна назвати чудовим. 

Поснідавши, йду за Діаною на вулицю. На нас чекає один автомобіль, а поруч з ним – Руслан. 

– Будеш дивитись, щоб вона не втекла? – питає у нього Діана. 

– І за тобою пригляну, – підморгує їй. 

Руслан відчиняє для нас задні двері, і першою сідає Діана, а я – з іншого боку. Він сам розміщується спереду, поруч із водієм. 

Кожна поїздка викликає у мене хвилювання. Таке відчуття, що ось-ось звідкись з’являться люди мого батька і заберуть мене. Я не хочу повертатись до Олега, і точно так само не хочу жити з Алексом. Єдиний вихід для мене – тікати та не озиратися. Знайти якесь тихе місце де ніхто мене не знайде і розпочати все спочатку. 

– Тільки без дурниць, Алісо! – попереджає мене Руслан, коли автомобіль зупиняється на парковці торгового центру. 

– Я не збираюсь тікати, – відповідаю. Це дійсно так. Поки що не бачу сенсу це робити. Спочатку хочу дізнатися, чи причетний мій батько до смерті батьків Алекса, а вже після цього буду вирішувати, як бути далі. 

Руслан першим заходить у торговий центр, далі – Діана, я, і замикає нашу процесію водій. Піднімаємось на другий поверх, де багато різних магазинів, і Діана звертає у той, де сукні продають. 

Руслан з водієм залишаються при вході, а ми ходимо поміж одягу і шукаємо щось відповідне. Діана обирає сукню білого кольору, але чомусь повністю закриту. Ні вирізу на ногах, ні декольте. Ще й рукав довгий. Не розумію, чому так, але дуже цікаво побачити її в ньому. 

Коли вона йде переодягатися, я стою біля примірювальної. Наближається консультантка і відкриває ширму, щоб подати Діані ще одну сукню. 

– Ой, пробачте! – дівчина-консультантка сильно губиться і ширму закриває, але я встигаю дещо помітити. На правій руці вище ліктя у Діани великий шрам, а права нога практично вся вкрита шрамами та рубцями. 

Тільки зараз до мене доходить, що Діана завжди одягнена максимально закрито. Тепер розумію чому. Вона врятувалась у тій аварії, але вогонь понівечив її тіло… 

У цей момент мені так боляче за неї. Діана – дуже гарна дівчина. Вона не заслуговує того, що з нею відбулося. А ще я розумію, чому вона так мене ненавидить. У неї є на це право. 

Коли Діана виходить з примірювальної у білій сукні, я розумію, що їй дуже пасує. Всі проблеми приховані якнайкраще, і це головне. 

– Тобі пасує, – кажу щиро. Про те, що бачила, говорити не збираюся. Це дуже особисте, і я не хочу акцентувати на цьому увагу. 

– Я беру його, – говорить консультантці. – Ще туфлі мені підберіть. 

Діана сідає на диван і чекає, поки спакують її покупку, а я таки обираю сукню, яку збираюся одягнути. Вона червоного кольору, довжиною до підлоги практично, але з глибоким вирізом на лівій нозі та з доволі відвертим декольте. 

Не можу навіть собі пояснити, чому саме ця сукня. Червоний колір нагадує мені кров. Але я її беру і збираюсь з’явитись у ній на святі. Не знаю, чи правильне це рішення, але Алексу мій образ однозначно сподобається.