Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

неї говорити вже не про білірубін, а про майбутнє, спершу про регату в червні, а передусім про майбутнє Ендерліна, про його поїздку до Гарварда, відкладену через хворобу, отже, про його кар’єру, причому Ендерлін завдав собі клопоту говорити про поїздку як про щось реальне, — клопоту змовника, змушеного приховувати своє знання про майбутнє. — Два місяці, — запевняв Бурі, — два або три місяці в Тараспа або К’янчано, і ти, звичайно, повинен берегти себе, це річ зрозуміла, — напучував він і гортав той самий календар, де була записана його регата. — Добре і в Мерґентгаймі. — Бурі самому впало у вічі, як він повторюється, це йому не властиво, Ендерлін відбирав у нього впевненість, власне, лікар не казав нічого, чого б не казав уже давніше. — Звичайно, ти повинен берегти себе, — казав він, розстібаючи білий халат.

Ендерлін завдав собі клопоту озватися:

— К’янчано було б краще для мене.

— Як хочеш! — погодився Бурі й скинув халат, він, власне, поспішав, проте не наважувався показати свій поспіх. — Сьогодні вівторок, — проказав він,— у п’ятницю ми перевіримо ще раз. — Але й це він уже казав. — Гарвард — таки чудова річ! — хвалив Бурі, тепер уже миючи руки, а потім витираючи їх, і Ендерлін кивнув головою. — 2,3 відсотка — запевняв Бурі, наче був зобов’язаний ще раз підтвердити, зіжмакав записку, — він запитував про ці дані по телефону Ще до того, як Ендерлін прийшов до кабінету, цифри вже стояли в історії хвороби, — кинув паперову кульку в сміттєвий кошик і наголосив: — Не переживай, — а сам тим часом уже одягав піджак. — Я знаю, — казав він далі після невеличкої паузи, поки шукав рукав, — я завжди говорив про 1,5 відсотка і казав, що раніше не випущу тебе, я знаю, але ось побачиш, — він озирнувся, дивлячись, чи нічого не забув, — у п’ятницю ми знову ще все перевіримо. — Бурі тепер мав іти, і Ендерлін, що не мав сили підвестися, зрадів, що лікар іде, Ендерлін був такий прибитий, що почувався, мов макет на полігоні, а приязний Бурі, щоб не образити його своїм поспіхом, теревенив далі — знову про Гарвард! — і не менш неуважно, ніж щиро, запитав, скільки, власне, років Ендерлінові. — Сорок два роки, — повторив Бурі, — це ще не вік! — Бурі старший. — Дорогенький, — запевняв Бурі, тепер уже в плащі, — в сорок два роки я тільки-но почав жити! — Потиск рук. — Невже ти не віриш мені? — запитав Бурі й заходився невпинно вихваляти чоловіче життя якраз після сорока двох років: — Атож, навіть у сфері кохання реалізація ще попереду, доведено досвідом, тож ти маєш бути готовим до цього, — засміявся він і пішов...

Ендерлін сам...

Але двері відчинені, й він не наважується полізти в сміттєвий кошик, щоб ще раз перечитати аркуш. Щоб ще раз перечитати чорне на білому. Навіщо? Ендерлін підводиться, вдає, наче йому це приснилося абощо. В коридорі, де він за тиждень уже трохи зміцнів завдяки щоденним походам, він натрапив на Ельке і всміхнувся їй, щоб не похитнути її сестринську впевненість, що йому щодня стає дедалі краще.

Я уявляю собі:

Ендерлін, хоч і вірить, що в записці йшлося про нього, не вірить, що те пророцтво збудеться, просто не вірить. Навіть Бурі може помилятися!.. Сам у білій палаті, яку тим часом прибрали, він ненастанно думає, що від Гарварда, який до хвороби мав правити лише за трамплін, доведеться відмовитись. Але що робити, якщо він не поїде до Гарварда? Коли прийшла медсестра, щоб занести з коридору вчорашні квіти, Ендерлін, щоб не бути змушеним розмовляти, повільно розкриває листи, принесені під час його розмови з лікарем, ба навіть читає їх, — невже це було б перше, що робила б людина на останньому році свого життя? — читає і знає, що він там читає, навіть знає, на що годилося б відповісти. Чи він ще відповідатиме? Коли та сама медсестра знову зайшла до кімнати, цього разу принісши фруктовий сік, Ендерлін уже не помітив її; він тепер сидів (певне, пройшов через кімнату) вже не на ліжку, а на кріслі коло вікна, листи лежали на халаті, а білі руки — на бильцях: сидів, немов на троні. Навіть страшно озватися до нього. Немов на троні: понад своїми сучасниками. Якщо він вірить у пророцтво, написане кульковою ручкою, велич — єдине, що лишається, що ще має сенс; нікому не треба признаватися, що він знає про свою недалеку смерть, і вдавати перед усіма друзями, ніби... І їхати до Гарварда, ніби... І снувати плани тощо, ніби...

Про це відомо від тих, хто вже пережив таке.

...і читати лекції:

«Шановні пані й панове!»

А в рукописі бачимо:

«Гермес — багатозначна постать. Відомий як бог злодіїв і шахраїв, і сам шахрай, що, тільки-но народившись, уже вкрав Аполлонових телят, він уславився своєю спритністю, веселою й багатою на вигадки спритністю, з якою залюбки пошивав смертних у дурні, він усюди в грі, все його єство і манери перебувають під знаком чарів, він приятель чабанів, бог отар, що пильнує, аби вони не скочили у прірву, марнотратник родючості. Герм, його первісний символ, має форму фалоса. Гермеса вважали ще й за бога крамарів і торгівців, хоча ця друга його функція начебто суперечить першій, але цей добре відомий факт стає зрозумілим, коли згадати, що вирізьблені з каменю герми правили мандрівним купцям за дороговказ. Плодючість отар — тільки один аспект, бо ж ідеться про плідність узагалі, благословення в усіх людських справах. Гермес — майстер хитрощів. Він допомагає, дає щастя, а водночас і збиває на манівці. Він грає цю роль навіть у коханні, бо саме він дарує несподіване щастя, нагоду. Гермес — приязний бог, ближчий до людей, ніж решта богів, а до того ж ще й божий посланець. Гомер каже, що він ще насилає сни. Гермес, як часто стверджують, полюбляє бути невидним, коли наближається до смертних, тож раптове, неймовірне, невраховане й несподіване, ба навіть примхливе — все це належить Гермесові та його силі, водночас, незважаючи на всі веселощі, йому притаманний і страхітливий елемент, бо Гермес — це ще й бог, що веде тих, хто відходить, як і завжди, безгучно та несподівано, це всюдисущий посланець смерті, що веде нас до Аїду...»

І т. д.

Одного