Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

разу задзеленчав телефон, повагавшись, Ендерлін зняв трубку, і йому довелося коротко відповісти на запитання про своє самопочуття (його співрозмовник, власне, й не хотів знати чогось іншого), і то з переконливою впевненістю, трохи аж занадто переконливою. З якої речі його голос має бути іншим — іншим, ніж учора? Він заперечив, що його голос змінився, й говорив про вихід із лікарні наступної суботи, про К’янчано, білірубін, Гарвард, тим часом як співрозмовник мовчав, бо вже знав про всі плани, якими нахвалявся Ендерлін, але Ендерлін, щоб довести своє одужання, на цьому не зупинився і докладно й затято заходився розповідати про речі, які лежали по той бік його життєвих сподівань, здавалося, він справді прагнув дізнатися, і то достеменно, що там тепер із фінансуванням, яке видавництво, питав, чи є гарантії на два-три роки, виплати щоквартальні чи щомісячні, тобто знову говорив про заснування газети, хоч Ендерлін, дарма що його вже давно запитували, чи стане він головним редактором, у щонайкращому разі побачить тільки гранки першого номера. Ендерлін запевняв:

— Так, — відповідав він, — даю слово.

Готово.

...а втім, розмова затяглася завдяки веселому оптимізму Ендерліна, як головний редактор він просто не міг припинити розмову, йшлося про назву, завжди важко дібрати назву, потім про питання, хто співробітник, а хто ні, Ендерлін вважав, що він має висловитися, але казав дедалі менше, зрештою ще раз дав слово, а потім його голова все-таки впала на подушку, тільки-но він поклав трубку, виснажений, як і недавно після однієї надто вже впевненої прогулянки в парку; він спробував думати про газету, але марно... Питання назви... атож, яка буде назва... питання, чи Бурі не помилився... дощувальний пристрій на сонці... питання, чи справді я чіпляюся за все, що називають життям, але я берегтиму себе, навіть коли вже почнеться очевидний розпад, я чіплятимусь, віритиму в кожну брехню; вночі я знатиму все, а вдень віритиму в протилежне, й білі сестри казатимуть: «Браво, пане Ендерліне, браво!» І прийдуть сюди, й сядуть навколо мого ліжка, і бачитимуть те, чого не каже ніхто, мене пече біль, біль принагідний, біль дедалі частіший, біль завжди присутній, але кожен шприц дає полегкість, яку я вважаю за чисту монету надії, шприц за шприцом, аж поки здохну, як тварюка, сповнений заштриканої уколами надії...

Ендерлін ще може думати.

Чому йому не кажуть правди?

Таж він ще людина.

Вони не вірять у його велич?

Перед ним біла скатертина з так званим обідом, савойська капуста з гігієною, м’який сир — усе має смак піклування, щоб Ендерлін дожив бодай до перших гранок тієї газети! Він куштує і насолоджується. М’який сир! Він насолоджується думкою, що тепер, якщо Бурі не помиляється, він може писати все, що думає. А що він, власне, думає? Вчора риба, сьогодні м’який сир, завтра риба — все має однаковий смак, білок, несолоний і пісний, як і думка, чи йому, якщо Бурі не помиляється, взагалі ще треба заробляти гроші цього року, і при цьому його дивують не підрахунки, а банальна буденність його мислення. Приречений на смерть, думає він, не може так мислити. Бурі помиляється! Він спробує їсти савойську капусту, щоб набратися сили. Чому ніхто, знаючи про свою недалеку смерть, ніколи не наважиться на щось величне? Скажімо, на замах? Моє життя супроти твого життя! Але моє життя — вже не життя, а просто існування з уколами в руку й дитячою кашкою в роті, алілуя, і як гарно цвіте бузок — надворі... Коли прийшла медсестра, сестра Евфімія, й по-материнському запитала, чому він нічого не їв, а точніше, чому ми нічого не їли (незадовго до твого скону, вони завжди говорять у множині: «Невже в нас немає апетиту? Може, трохи поспимо? Невже ми вже розлили воду?»), Ендерлін сьорбнув кілька ложок, а потім був змушений виблювати і одразу попросив, тільки-но його помили, щоб нічого не казали лікарю. Він раптом став боятися Бурі, що доти був йому приятелем. Ендерлін доведе йому, який він здоровий. Він вийде звідси. Він просто спростує вирок, про який випадково дізнався. О ні, Ендерлін не поїде в К’янчано, не поїде й до Тараспа, а сміятиметься, напише листівку з Парижа з дієтичними дотепами на краю, а якщо навіть у Тараспа, то щонайбільше на тиждень, щоб догодити Бурі, але не залізницею, Ендерлін поїде своєю машиною, і то так, що аж гальма вищатимуть на поворотах, і то ще цієї п’ятниці, а в Тараспа він не питиме водички, що відгонить гнилою сіркою, а гратиме в теніс, познайомиться з жінкою, молодесенькою, з якою одразу, за аперитивом, одружиться, можливо, білявою баптійкою, якій він збудує дім із басейном, і цього самого дня, точнісінько через рік, відбудеться освячення будинку з поросям на рожні, віскі до, віскі після, атож, а Бурі як гість, і Ендерлін, із гаванською сигарою й засмаглим обличчям, штурхатиме його під ребра, свого оракула-лікаря, реготатиме...

Чому саме балтійка?

Ельке, сестра, що чергувала вночі, — балтійка, і цей факт налякав його: адже це фантазія хворого, що вже не має вибору, фантазія безсилого, що вже ніколи нікуди не піде.

Надворі пташки.

Жінки...

Багато жінок!

Він не може думати про них в однині.

Усі жінки!

І думає лише про їхні лона, на їхніх лонах; не думає про жодне, яке знає, а думає про всі, які проґавив; лона, вуста, і його язик у їхніх вустах; їхні обличчя такі однакові, що годі навіть розрізнити їх; крім того, слова, яких він ніколи не вимовляв і безсоромність яких напрочуд задовольняє його, бо породжує невдоволеність: лона, губи, литки, коси, груди, очі, чомусь малесенькі, і лона, лона, всі лона, — і при цьому він пітніє від кволості, думаючи про них і сидячи на краю ліжка, впершись випростаними руками, безсилий, прикипівши очима до вікна: дерев, покрівель, невидного літака на небі, тільки біленький слід, що розтинає блакить, а потім, наче шлейф, повільно розповзається і зникає, комини, які натомість лишаються, білизна, що мотається на мотузці, дроти з горобцями на них, за дротами гори, багато покрівель, комини, башточки, дерева вздовж алеї, лискучий окраєць озера, циферблат дзиґарів на башті, непомітне обертання стрілок, більш нічого — це все він бачить уже кілька тижнів... італійців на риштованні, що піднімають та опускають баддю на поліспасті, от зараз її тягнуть угору м’язисті чоловіки з голими торсами. Нічого не зараджує, якщо Ендерлін дивиться в якийсь інший бік. Далеко чи близько — однаковісінько, видніє його ліжко, дзиґарі, шурхотять блоки; це