Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

Людмила Станіславівна м’яко кажучи, неабияк здивувалась, коли почула прохання Родіона Михайловича. Вона довго відмовлялась, знаходячи, що іконописцю потрібно виспатись, та певне, хвилювалась, що Родіон хоче ключі від іконописної, щоб піти шукати фотографію. Однак через чверть години, коли умовляння його почали її стомлювати, вона погодилась. Врешті домовились зустрітись на пів-на восьму біля Києво-Печерської лаври (майстерня де-юре працювала, рівно як і лавра, до восьми годин вечора, однак зазвичай всі іконописці розходились раніше).

*  *  *

– Тільки ви пам’ятайте, що через півгодини лавру зачиняють.

Родіон Михайлович це прекрасно пам’ятав, й навіть у осінній темряві він бачив втомлені очі Людмили, яку він покликав у такий пізній час (хоч ще гули вечірні дзвони) до Лаври. Він розумів, що мусить її ослухатись, й можливо просидіти в іконописній цілу ніч, адже робота там лишилась надто кропітка, щоб закінчити її за півгодини. Однак про це він їй нічого не говорив. Сказав тільки, що хоче помолитись в наві іконописної майстерні; особливо часто говорив про Ольгу, мовляв не може витримувати хвилювання, адже завтра прийдеться її нарешті побачити. Коротше кажучи: Родіон Михайлович брехав, й робив це доволі невміло. Проте Людмила Станіславівна в те повірила скоріше від втоми, тому як сильно хотіла додому.

Отож, коли вона покинула Родіона Михайловича поблизу брами Києво-Печерської лаври, він підійшов до шлагбауму, який її перекривав, та показав дільничим, що там вартували, паспорт, хоча вони й без нього давно вже пізнали Родіона. Він перехрестився, перейшов браму та став спускатися по затоптаній бруківці донизу. Хоч на вулиці було доволі темно: гострий зір Родіона добре бачив дорогу, тим більше її освітлювали чимало ліхтарів, розкиданих по території. Тоді він закинув голову до неба, темного, чудового неба, освітленого тими ліхтарями. Його не полосували лінії хмар, й зірки ледве-ледве проглядались. Родіону колір цього неба асоціювався з чорним мармеладом, яким часто наповнюють шоколадні цукерки. Воно було наче прозоре, й походило на дугу, розкинуту по цілій Землі, свого роду рогівку, за межами якої розкинутий цілий світ. Схоже, саме так називав Родіон Михайлович озоновий шар – рогівкою. Одначе в  небі завжди є щось спільне. Хоч днем, хоч в сутінках, хоч в суцільній темряві: в її неосяжності ми вбачаємо моменти з минулого, та можна сказати, ціле життя. Все тому що небо – єдина матерія, яку ми на цій землі можемо зрівняти з Богом, й через віки воно ніколи не змінювалось. Чи може під кінець часу людського воно зміниться? Тим не менш, зараз небо було прекрасним в очах Родіона Михайловича. Міріадт цяток, посипаних по ньому – насправді величезних світил, тільки доводили всю велич Деміурга. «Небо чудово показує, наскільки швидкоплинним є час, – промовляв про себе він, йдучи до іконописної. – Я піднімаю зараз до нього голову – воно все однакове, потім опускаю, а я, виявляється, ще хлопчик в хутряній шапці зі сніжками в руках. Потім знов піднімаю – небо не змінилось, хай буде й зима, й знов опускаю, і я вже старий чолов’яга, і син мій давно не любить мене, і загубилась хутряна шапка, а рукам несила й кинути сніжок…».

Родіон Михайлович піднявся по сходам іконописної майстерні, не помічаючи вже клумбу. Він відчинив тяжкі двері та увійшов туди, де його знов зустрічали Адам і Єва та Страшний Суд, якби являючи собою обнадійливий початок історії та жорстокий кінець, спричинений незліченними причинами. Родіон Михайлович тепер не мав часу їх роздивлятись – хоча варто було б, бо в останній раз заходив сюди.

Яскраве світло миттєво заповнило кабінет Родіона Михайловича. Йому, звісно, було незвично відвідувати це місце так пізно. Він зняв простирадло з мольберту, та став знову розкладати інструменти для малювання, й знову після першого мазку він перестав думати про все, що перед цим його турбувало: небо, чернецтво, Власик, Ольга, Іван. Перед ним стояла ікона, й вона зараз була центром для свідомості й уваги Родіона Михайловича.

Він наніс другий шар левкасу. Першою справою потрібно розрівняти тон на фоні таким чином, щоб не залишалось жодної білої прогалини. Для цього Родіон Михайлович узяв вохру, змішану з оліфою, та покрив цим темним, жовтим кольором всі місця на іконі поза образом святих, в яких, як він вважав, знаходились недоліки, в тому числі на німбі й за «ковчегом». Потім те ж саме став робити із одягом Богоматері, якій на першому шарі не вистачало насиченості. Також Родіон, зокрема самого мафорія, підкреслив його лінії та синім ультрамарином змалював туніку на ключиці Богоматері. Взявши вже заготовлений тілесний колір, Родіон Михайлович додав до нього знайомий нам сірий, в який в свою чергу присипав зовсім трошки білил, щоб колір вийшов не таким брудним. Вийшов майже той тілесний, тільки більш блідий колір, й він підходив для того, щоб намалювати тінь на обличчі Богоматері, що падає із внутрішньої сторони туніки, на голові. Той же колір Родіон наніс на тильну сторону Її долоні, схилену до Ісуса так, що на неї також падала тінь. Однак з іншими тінями було непросто розібратись, тому що в зворотній перспективі, – а в ній зазвичай пишуть ікони, – дальші предмети на картині робляться більше, від чого тінь падає по іншому, й не так, як це здається в звичайній перспективі. Тим не менш, далеких предметів на іконі не було, бо все фокусувалось тільки на образах. Далі Родіон змішав темно-жовту вохру з великою кількістю білил, та почав підкреслювати частину лику Богоматері й Ісуса. В академічному стилі не прийнято малювати в Мадонни на обличчі будь-які морщини, й шкіра в неї має бути ідеальна. Таким же чином зробив і Родіон Михайлович, тим самим закінчивши «розкриття». Всі кольори на окремих частинах образу стали чіткими. Мафорій Богородиці мав чисто багряний колір, а внутрішня туніка тільки синій, колір ультрамарину. З усього ховалися тільки німби, які він змалює вже на пізніх етапах написання. Тепер же належало додати деталі до одягу.