Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

Лесик, Матвій і Тарас мовчки пішли за повзучими, намагаючись зберегти свою важливість. Вони чекали, коли їх приведуть до царя чи короля, як він себе там називає, до правителя зміїного.

Вони пройшли густу дібраву, зарослу віковими деревами, спустилися вниз по схилу обриву й вийшли на велику поляну, яку підпирала скеля з вирізаною або вигризеною фігурою трьох змій, що вилазили з каменю.

— Яка краса, яка робота! — від здивування вимовив Матвій.
— Заспокойся і тримай спину рівно, не ганьби свого правителя, — тихо сказав Тарас, намагаючись залишатися холоднокровним і думати головою в будь-якій ситуації, водночас оглядаючи, де вони знаходяться і як звідси швидко вибратися.

— Матвію, — кликнув Тарас.
— Так, — якось дуже слабо відповів Матвій.
— Прошу тебе, тільки від страху не запусти зірку в небо, бо під цією зіркою вони нас і чекають.
— Гаразд, Тарасе, як скажеш. Але якщо ці гади мене дістануть, я буду відбиватися будь-якими засобами.

— Лесику, ти чого писок роззявив? Дивись в обидва, а не на кам’яні статуї, — сказав Тарас.

Вони підійшли до центру поляни. Змії, що їх проводили, разом прошипіли:
— Стойте тутссс.

І зникли під землею.

Тарас, Лесик і Матвій стояли мовчки на порожній поляні. Нікого й нічого не було видно. Лише Матвій нервово вдихав повітря.

— Тарасе, може, я жахну і втчем звідси? — у справжній паніці сказав Матвій.
— Навіть не думай! Ми ж у гостях, не можна так поводитися. І ти, Лесику, без команди нічого не роби.

Якийсь час вони простояли наодинці, оглядаючи кущі та каміння, поки не почули гуркіт і справді оглушливий крик.

— Ну, здорова! — гучним луною розійшлося й загриміло навколо.
— Радий почути тебе, правителю людських тварюк, — сказав голос із далекої печери, не показуючись на світ.

— Я не правитель! — вигукнув Тарас.

— Боги правлять! Я лише намагаюся, як умію, виконувати їхні рішення та волю, — вигукнув Тарас.

— О, розумна особа трапилася, навіть трохи знає, що нам вищі послали. Це цікаво.
— Гаразд, я виходжу до вас! — загриміло десь у скалі.

І з тієї ж скали почувся жіночий крик:
— Ага, зараз, до людей ти вирішив вийти, і без мене! Звичайно, мені й вийти ні в чому. А раптом вони з царства, і за твоєю головою прийшли? Ні, нікуди ти не підеш!
— Сядь тут, я сказала, і нікуди ти не підеш! — прогримів жіночий голос із печери.

— Людмилка, ну чого ти так зворушилася? Просто вийду поговорю з гостями. Якщо що не так, спалю їх, і справа з кінцем.

Розмови в печері ще більше нагнітали обстановку зовні.
— Він ще й спалити нас може. Ну все, нам тут і могили рити, — сказав Матвій.
— Матвію, не бійся цих повзучих. І хто там у печері говорить? Може, це черви спілкуються, а ти тут паніку розводиш, — сказав Тарас.

Роздався гуркіт кроків, що доносилися з печери.
— Не черви, ох, не черви, — про себе помітив Лесик.

З печери виглянула голова, трохи менша, ніж зображена на скалі, потім друга і третя. Повільно виповзли з печери, прищурившись від яскравого світла, намагаючись розгледіти фігури, що стояли перед ними.

— Ну, здравствуй, земний правитель! Ахаха, одна жаба сказала, що ти хочеш зі мною поговорити! Ну, чого мовчиш? Язик проковтнув, мабуть, у штани наклав, як побачив мене? Аха-ха-ха!

— Ти своїм величчям, звичайно, вражаєш, але хоча б одна з твоїх голів бачила, хто стоїть за моєю спиною, га? Я б так голосно не сміявся. Знаєш, мені й однієї твоєї голови вистачить, щоб поговорити з тобою.

Змій лівою та правою головами оглянув мандрівників, Тараса, і трохи прикрив свою пащу.
— Не може такого бути! — загриміло одночасно з трьох голів. — Ці воїни давно загинули, а їхня зброя давно зітліла!
— Ти мені брешеш! Не може такого бути. Люди завжди брешуть, прикриваючи свої погані наміри, — сказав Змій.

— А не віриш мені? Ну, це ти мене ображаєш. Я ж до тебе з усією душею, як до рідного брата, прийшов поговорити. Мені сказали, у тебе весілля, а ти так нас зустрічаєш. Не добре це так, — сказав Тарас і продовжив:
— Матвію, чогось похмуро мені стало від цієї розмови. А не підсвітиш ти нам у розмові?

— Матвію, мать твою, лупаш! — вигукнув Тарас.

Матвій, ніби прокинувшись від туману, враз ударив посохом об землю, і з нього вилетіла яскрава зірка, яка освітила все навколо.

Усі дивилися на зірку в остовпінні, включаючи змія.

— Тарасе, а може, по ньому лупанути? — з вигуком запитав Матвій.

— Ні, поки не треба. Схоже, він зрозумів, що ми серйозні люди.
— Ну чому завжди треба показувати силу, щоб тебе помітили? Чому ніколи не виходить домовитися зразу?

— Вибачте нас, правителю земель людських, що ми вам одразу не повірили. Ми знаємо людей і знаємо, на що вони здатні, — зашипів змій.
— Весілля в мене вже давно минуло, і маю я не наречену, а дружину. Вже як чотири зими минуло, як ми одружилися з моєю Людочкою. Жаба в часі зовсім не орієнтується.
— Давайте вже тоді поговоримо, коли добралися до мене. А не просто дістатися до мене — це вже досягнення.

— А як ви це... ну, цим займаєтеся? З дружиною своєю? — вигукнув, не подумавши, Лесик.

— Аха-ха, ви, люди, тільки про одне думаєте. І для цього ви до мене прийшли, щоб це запитати? — зашипів змій.

— Лесику, ти чого лізеш зі своїми дурними питаннями? — вигукнув Тарас.

— Нічого, я відповім, — зашипів змій.
— У нас все по-іншому, не так, як у вас. Моя дружина — це світ моєї душі, це промінь сонця після довгої грози. Ми любимо одне одного, і цим щасливі. Тільки вона може мене стримати, щоб я не спалив увесь ліс, не випалив усю степ. Вона маленька й тендітна, але моя кохана дружина.

— Ось вона яка — сила любові. Тендітна жінка може втримувати в руках таку руйнівну силу, — сам до себе промовив Матвій.

— Людмилко, промінь моєї зорі, іди до нас, привітайся з нашими шановними гостями, — прогримів голос змія.