Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

21

Розділ 21

Я ще не встигла розгледіти незнайомця, як за його спиною  з’явилися ще двоє. Вони виглядали зовсім не дружелюбно. Їхні обличчя були похмурими, а погляди колючими. Один із них, широкоплечий і бородатий, тримав у руках дерев'яну палицю, якою легенько стукав по долоні, наче даючи зрозуміти, що готовий до дій.

— Відчиняй, — сказав другий, високий і худорлявий, з голосом, що нагадував шипіння змії. — Ми не маємо часу чекати.

Я відчула, як серце гупає в грудях. Есмі міцніше притиснулася до моєї ноги, ховаючи обличчя. Зерда знову почала гавкати, але цього разу ще голосніше й агресивніше.

— Якщо ти зараз не відчиниш, — втрутився бородатий, піднявши палицю, — ми самі це зробимо. І не дуже чемно.

Я міцно стиснула ручку фіртки, намагаючись знайти вихід. Мобільний телефон залишився на сходах біля будинку, тож покликати на допомогу було неможливо. Погляд швидко ковзнув двором, шукаючи хоч щось, що могло б допомогти захиститися чи налякати непроханих гостей.

— Ви не маєте права сюди заходити, — сказала я голосно, намагаючись придати голосу впевненості, хоч усередині мене трусило від страху. — Що вам потрібно? — я не відступала, хоч голос мій злегка здригнувся.

— Відчиняй! — гаркнув бородатий, піднімаючи палицю.

Я зрозуміла, що зволікати більше не можна.

Я нахилилася до Есмі, щоб наші обличчя опинилися на одному рівні, і тихо прошепотіла:

— Есмі, зараз ми будемо грати в хованки. Пам’ятаєш, як ти ховалася минулого разу? Тепер треба зробити це ще краще. Тихо і швидко, добре?

В її очах блиснув страх, але вона кивнула, розуміючи, що це важливо. Я обережно торкнулася її щоки і підштовхнула до дверей будинку.

— Тільки тихо, як мишка, — додала я

Зачинивши двері на ключ, я прислухалася. Чоловіки щось гаряче обговорювали біля воріт, але звук їхніх голосів ставав гучнішим. Вони явно не збиралися відступати.

— Есмі! — тихо покликала я, обертаючись у пошуках доньки.

Вона виглянула з-за кухонного столу, де сховалася. Її очі були широко розплющені, обличчя бліде.

— Швидко до підвалу, — прошепотіла я, підбігаючи до неї і хапаючи за руку.

Ми обережно, майже беззвучно, рушили до дверей, що вели у підвал. Я відчинила їх, намагаючись не скрипіти, і ми спустилися по сходах. 

— Сюди, — показала я Есмі на куток, де стояли великі ящики і мішки. Ми присіли за ними, притискаючись до стіни.

— Мамочко, що вони хочуть? — тихо запитала Есмі, намагаючись стримати сльози.

— Все буде добре, — прошепотіла я, обіймаючи її і притискаючи до себе. — Ми просто трохи побудемо тут. Вони підуть. Ти тільки не бійся, принцесо. Це гра така... доросла.

Я спробувала заспокоїти її, але мої власні руки тремтіли. Над нами було чути глухі звуки: чоловіки явно вже зайшли на подвір’я. 

Зерда продовжувала гавкати, але її голос здавався дедалі далі. Можливо, вони її прогнали чи закрили в іншій частині двору. Або...

Ми сиділи в тиші, тільки чутно було наше важке дихання. Я намагалася прислухатися до кожного звуку зверху. Кроки пролунали біля вхідних дверей. 

"Тільки б вони не здогадалися про підвал", — молилася я подумки, обіймаючи Есмі ще міцніше.

Я чула, як чоловіки ввірвалися до будинку. Їхні кроки гупали по підлозі над нашими головами. Час від часу вони щось бурмотіли між собою, але слів я розібрати не могла. Есмі завмерла у мене на руках, ледве стримуючи подих. Я відчувала, як її маленьке тільце тремтить.

Вони почали обшукувати кімнати. Я чула, як щось падає на підлогу — можливо, вони скидали книги чи вази. Шум розбитого скла змусив мене здригнутися. Вони не просто шукали — вони все перевертали догори дном.

"Що вони шукають?" — ця думка невідступно билася в моїй голові.

А потім я зрозуміла. Це не було випадковістю. Вони знали, що шукати, і, напевно, знали, чий це будинок. Занадто цілеспрямованими були їхні дії. Я подумки перебирала все, що міг зробити Ярослав. Останнім часом він став якимось замкнутим, уникав прямих відповідей на мої запитання.

Чи це через його роботу? Він часто зникав на довгі години, іноді навіть на дні, не пояснюючи нічого. Може, він вліз у щось небезпечне? Може, це його борги чи якісь темні справи привели цих людей сюди?

— Мамо, вони знайдуть нас? — прошепотіла Есмі, ледь чутно.

— Ні, люба, — відповіла я, хоча сама не була впевнена. — Ми тут у безпеці.

Але я знала: якщо вони почнуть обшукувати кожен куточок будинку, підвал — питання часу.

Кроки і гуркіт над головою не припинялися. Вони розкидали меблі, щось шукали, і, судячи з різких вигуків, були все більш роздратовані. Години здавалися вічністю. Я обіймала Есмі, яка зрештою задрімала у мене на руках, виснажена страхом і напругою.

Але я не могла собі цього дозволити. Всі мої почуття були загострені, кожен звук відлунював у підвалі, ніби підтверджуючи, що небезпека зовсім поруч. Час від часу я прислухалася до їхніх голосів, намагаючись зрозуміти, про що вони говорять.

— Він сказав, що це тут! — роздратовано кинув один. — Точно в цьому домі!

— Тоді чому ми досі нічого не знайшли? — відповів інший, стукнувши чимось важким об стіл. — Може, він нас обдурив?

— Він би не посмів. Але якщо нічого не знайдемо, повернемося до нього. І він заплатить сповна.

Я відчула, як у грудях холоне. "Він" — це був Ярослав. Я вже не сумнівалася, що мій чоловік якось пов'язаний із тим, що тут відбувається. Але як і чому? Що вони шукають у нашому домі?

Час тягнувся болісно повільно. Гуркіт не припинявся, вони перевертали кожну кімнату, а я тільки молилася, щоб їм не спало на думку заглянути у підвал. Але з кожною хвилиною я розуміла: ці люди не збираються здаватися.

Вони не підуть, поки не знайдуть те, за чим прийшли. І якщо їм здасться, що я щось знаю чи ховаю, вони будуть готові на все.

Есмі прокинулася і потерла очі.

— Мамо, вони все ще тут? — тихо запитала вона.

Я кивнула і прошепотіла:

— Тихо, люба. Ми просто чекаємо.

Але я вже знала, що просто чекати — це ризик. Вони могли залишитися на всю ніч. І якщо вони дійсно вирішать перевірити кожен куточок, нам не сховатися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍