Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

— Звісно, мамо. Я ж твоя права рука, — з гордістю відповіла вона, випрямивши спину, як маленький солдат.

— Ти душа моя, Есмі, — усміхнулася я, дивлячись на неї з любов’ю. Як вона хмурила брови, намагаючись бути серйозною!

У ці моменти вона була так схожа на нього...

Я відчула, як всередині мене піднімається хвиля болючих спогадів. Його обличчя промайнуло в моїй уяві, і я ледь стримала подих. Але я не дозволила собі вимовити його ім’я. Я заборонила собі згадувати про нього ще тоді, коли вирішила почати нове життя.

«Я щаслива, — повторювала я собі подумки, стискаючи в руках кухонний рушник. — Все інше залишилося в минулому».

— Ходімо, мамо. Про що сьогодні розповідатимемо? — Есмі взяла мене за руку й зазирнула в очі з таким щирим захопленням, що я відчула, як усі тривоги на мить відступили.

— Думаю, нашим глядачам буде цікаво дізнатися про підживлення квітів у весняний період, — відповіла я, обмірковуючи, як подати цю тему так, щоб і Есмі, і наші глядачі отримали задоволення.

Есмі схвально кивнула, і я помітила в її очах ту ж саму іскру цікавості, яка колись запалювала мене. Я гордилася тим, що змогла передати доньці свою любов до природи. Вона вже мала власний маленький куточок у саду, де вирощувала свої улюблені квіти.

Ярослав теж любив спостерігати за нашою роботою в саду. Його лагідний погляд і легка усмішка завжди були для мене джерелом спокою та натхнення.

Згадавши його, я відчула теплу хвилю вдячності. Він зробив для мене так багато. Але найбільше я цінувала те, як він вірив у мене. У найважчі моменти, коли я сумнівалася у власних силах, він повторював: «Твої Садові історії матимуть успіх. Просто вір у себе так, як я вірю в тебе».

Ярослав навіть дозволив використовувати свій сад для зйомок. Він завжди казав, що я можу займатися всім, що приносить мені радість і користь. Його підтримка була непохитною.

А коли народилася Есмі, він чесно і відкрито розповів, чого очікує від нашого життя разом і як готовий допомагати. Я погодилася, і з того моменту не було жодного дня, коли я шкодувала б про свій вибір.

Але зараз...

Зараз усе змінилося. Я не розумію, що відбувається. Його мовчання стало для мене гіршим за будь-які слова. Він уникає розмов, а коли я питаю, він лише відмахується, наче це щось неважливе.

Хочеться вірити, що це лише побутові проблеми, які він вирішить, як завжди, спокійно й мудро. Але глибоко в душі я відчуваю щось інше. Щось, що лякає мене до сиріт на шкірі.

Я подивилася на Есмі. Її усмішка була такою безтурботною, такою чистою. І я зрозуміла, що мушу зберігати цю ілюзію для неї. Мушу залишатися сильною, поки не зрозумію, що насправді відбувається.

Сидячи на сходах біля будинку, я намагалася зосередитися на редагуванні відео для «Садових Історій». Але внутрішній неспокій невпинно відволікав мене, змушуючи раз за разом повертатися до тривожних думок. Часом здавалося, що навіть тихий шелест листя чи щебет птахів викликає хвилю занепокоєння.

Есмі, моя донька, весело бігала навколо кущів півоній, час від часу зриваючи пелюстки і підкидаючи їх у повітря. Її сміх розливався двором, додаючи тепла в цей весняний ранок. Зерда, наша стара, але ще жвава собака, дрімала на траві, здавалося, не звертаючи уваги на дитячі ігри. Проте раптом її вуха насторожено сіпнулися, а за мить вона підскочила і почала голосно лаяти, дивлячись у бік воріт.

Я зупинилася, відчуваючи, як серце раптово прискорює свій ритм. Що могло привернути її увагу? Чи хтось наблизився до нашого будинку?

Підвівшись, я зробила кілька кроків уперед і завмерла, прислухаючись. За воротами дійсно щось відбувалося — приглушені голоси і важкі кроки ледь долинали до мене. Може, це Ярослав повернувся? Він обіцяв бути пізніше, але хто знає, можливо, щось змінилося?

— Есмі, йди сюди, — кинула я, помічаючи, як дівчинка зацікавлено спрямувала погляд на ворота.

Зерда тим часом не вгамовувалася. Її гавкіт ставав дедалі настирливішим, майже знервованим. Я обережно підійшла до воріт, зупинившись за кілька кроків. Мій внутрішній неспокій переріс у чітке відчуття тривоги.

— Хто там? — гукнула я, намагаючись надати своєму голосу впевненості.

Відповіді не було. Лише кроки стали чутнішими, і я розгледіла, як чиясь тінь ковзнула повз щілину в металевих воротах.