Читати книгу - "Випадковий свідок, Мерайя Д Рок"

                - Чому ти вирішив, що Біллі не було в авто? – запитав Малкольм в помічника.

                - Тому що саме ця сорочка була на Біллі, коли він стріляв в мене з вікна пікапу. – все так само похмуро відрізав той. – Він випростав руку з вікна, і я добре роздивився рукав. Бірякова сорочка в чорну і темно-зелену клітинку. Закасана трішки нижче ліктя. Вище завернутої тканини якась нашивка, як шеврони у військових – та сама форма.

                - Джим, сумку! – не озираючись на стажера, попросив Малкольм.

                Хлопець миття проскочив до авто і повернувся, не ставлячи зайвих питань. Малкольм дістав із сумки фотоапарат, рукавички і пакети для доказів.

                - Працюємо. – похмурий настрій Коліна передався і детективу. – Вичистімо тут все під нуль. А потім поїдемо на ферму і прищучимо цих паразитів!

                ***

                Ерін з жалем поглянула на чоловіка, що придрімав у кріслі поруч з її лікарняним ліжком.

                Вона не могла спати. Відчуття образи, яке вона й сама не могла пояснити, тиснуло на неї не підйомною вагою. Звісно, Ерін розуміла, що прийде час – і їй доведеться залишити роботу, нехай і не назавжди, аби присвятити себе своїй дитині. І те, що сталося в парку, показало їй, що вона має цінувати те, що в неї є. Берегти це. Але якась ірраціональна образа на Джексона і Коліна не давала спокою. Вони так швидко знайшли їй заміну!

                Одначе вона сама пропонувала на своє місце Джима. І мала би радіти, що до її думки прислухалися. Але все сталося надто швидко, вона просто не була готова до того, що поруч з детективом буде не вона, а хлопець, який ще наче вчора бігав робити ксерокопії документів для усього офісу поліції. Так, він розумний, так, він креативний, але… Ерін не могла змиритися з цим.

                Як би часто вона не повторювала собі, що так і має бути, але азарт хорошого оперативника так просто не вимикався. Саме тому вона не могла нормально спати. Її мозок постійно опрацьовував інформацію, що здавалася розрізненою, ніяк не пов’язаною між собою. Але ж було щось, що пов’язувало між собою Аннет і Крістіну. Ці дві жінки, такі схожі між собою, чомусь постійно ставали в тому рівнянні, яке розв’язувала Ерін, в один ряд.

                Віктор тихо хропнув уві сні і Ерін пирхнула, з ніжністю поглянувши на чоловіка. Він знову не спав усю ніч, і взагалі не зреагував, коли вона тих встала з ліжка і забрала з його розслаблених рук телефон. Ерін поправила плед, що вкривав його коліна, посміхнулася своїм думкам. Їй було нудно, і вона вирішила прогулятися хоча би коридором, доки Віктор дрімає. Їй дозволили ходити, чому вона була безмежно рада. Вона написала йому записку, що пішла прогулятися, аби він не хвилювався, якщо раптом прокинеться, поклала в кишеню телефон і повільно вийшла з палати.

                В коридорі було тихо. Десь здалеку долинали голоси, і Ерін пішла на звук, просто так, аби не стояти самотньо біля вікна.

                За поворотом коридору вона помітила знайому постать. То була Дженні Фінлі, дружина Адама Фінлі. Ерін посміхнулася і направилася до жінки, з подивом упізнавши поруч із нею її чоловіка. Адам стояв трохи невпевнено, і його рука все ще лишалася на перв’язі, але тримався він бадьоро. Помітив Ерін, махнув їй здоровою рукою.

                - Як ви, мем? – запитав він. – Дженні сказала, що ви в лікарні…

                - Так, перехвилювалася. Зараз все добре, обіцяють відпустити додому на днях. – посміхнулася Ерін. – А ви як? Обидва? – вона кивнула в бік живота Дженні, що, здавалося, став іще більшим за останній тиждень.

                - А мене не хочуть відпускати. – поскаржилася Джинні. – До пологів зовсім скоро, а міс Фінлі відмовляється влягтися, як годиться. – жінка з ніжністю провела рукою по животі. – Ось, Адам бігає до мене зі свого поверху.

                - Мене виписують завтра. – задоволено додав Адам. – Знаєте, я… Власне, я хотів до вас зайти, тож добре, що ви зустрілися нам.

                - До мене? – здивовано уточнила Ерін. – А… чому?

                - Мем, в хірургії в реанімації лежить невідомий чоловік. – Адам трошки зам’явся, ніби вагався, чи варто говорити про це саме Ерін. – Ви точно в порядку?

                - Звісно! – запевнила його Ерін. – Все гаразд, говорить вільно. Врешті, ми ж в лікарні, якщо що…

                - Краще без «якщо що», гаразд? – зі сміхом попросив Адам, відкашлявся і продовжив вже серйозно. – Словом, цей чоловік там вже більше тижня. Я розпитав – його привезли в день вбивства Аннет. Його знайшли біля повороту на Девілс-Крік, мем.

                - Про нього щось відомо? – відчуваючи, що відповідь буде негативною, уточнила Ерін.

                - Ні, мем, я розпитав лікарів. – Адам підтвердив її підозри. – Близько п’ятдесяти, високий, кремезної статури. Шатен. Особливих відмітин не має. Особо не встановлена.

                - Як так? – Ерін відчувала, що щось нечисто з цим невідомим. – ДНК, відбитки врешті…

                - Мем, в нього обпечені пальці. – Адам зітхнув. – Я розпитав, бо… Це моя робота, мем…

                - Все гаразд, Адаме, ви все правильно зробили. – Ерін посміхнулася підбадьорливо. – А чому не подзвонили детективу Малкольму?

                - Не хотів дзвонити, доки не уточнив усі деталі, мем. – Адам випростався. – Розумієте, це може бути неважливо, вірніше, не пов’язано із розслідуванням. А він шукає вбивцю моєї подруги, мем… Я хотів порадитися із Дженні, а вона сказала, що ви тут теж…

                - Добре. Розповідайте усе, що знаєте.

                - Отож, цей чоловік непритомний. Обличчя спотворене навмисне, відбитки випалені, зуби… Словом, мем, там теж не перевірити. Документів при ньому не було. ДНК в базах немає, там перевіряли. Він в важкому стані, на апаратах. Сьогодні мені повідомили, що його речі всі в поліції. Справа про напад на невідомо мого.