Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Розділ 42: Без слів

 

Емір і Евсун мовчки повернулися до готелю. Між ними зависла напруга. Він ішов трохи попереду, уникаючи зустрічатися з нею поглядом, а вона, ніби щось роздумуючи, ледь помітно кусала губу.

Коли вони дісталися своїх номерів, Евсун несміливо торкнулася його руки.

— Еміре, прошу тебе… Не кажи нікому про те, що сталося, особливо Явузу.

В її голосі було благання, але й водночас твердість. Вона не хотіла, щоб це стало приводом для помсти чи конфлікту.

Емір, не дивлячись на неї, повільно забрав руку.

— Тобі не потрібно цього говорити. Я зрозумів.

Його голос звучав відсторонено.

— Еміре, все гаразд?

Він злегка напружився.

— Так.

— Тоді чому ти так себе поводиш?

Емір підняв на неї погляд, у його очах спалахнуло щось схоже на біль.

— Ти сама хотіла цього.

І не чекаючи відповіді, він повернувся і пішов.

Евсун залишилася стояти в коридорі, дивлячись йому вслід.

— Хіба я це мала на увазі? — прошепотіла вона сама до себе, перш ніж зайти в номер.

Настав вечір. Тулін і Емір сиділи за столом у ресторані готелю. Вони чекали Евсун, але вона не з’являлася.

— Кого ми чекаємо? — сухо запитав Емір, не відриваючи погляду від своєї склянки з водою.

— Евсун мала прийти на вечерю. Її чомусь немає. Це якось дивно… Еміре, піди її поклич.

Його пальці стиснулися навколо склянки, але він нічого не сказав. Лише мовчки підвівся і попрямував до номера Евсун.

Коли він увійшов, то побачив її на ліжку. Вона спала.

Світло настільної лампи відкидало м’які тіні на її обличчя. Вона виглядала такою спокійною, безтурботною, що Емір на мить затримався на місці. Його погляд ковзнув по її розпущеному волоссю, по рівному диханню… Наче він намагався запам’ятати цей момент.

Але раптом вона поворухнулася, її очі розплющилися.

— Емір? Що ти тут робиш?

Він різко відвернувся, ховаючи емоції.

— Тулін хвилюється. Ти не спустилася на вечерю.

— Я зовсім забула… Гаразд, ходімо.

Під час вечері Евсун намагалася зрозуміти, що відбувається з Еміром. Він не дивився на неї, розмовляв лише короткими фразами. Здавалося, ніби між ними виникла невидима стіна.

Раптом Тулін різко встала, прикривши рот рукою.

— Що з тобою? — стурбовано запитала Евсун.

— Мене трохи нудить… Вибачте, я зараз.

Вона швидко пішла до вбиральні.

Емір мовчав.

Евсун не витримала першою:

— Еміре, що таке?

— Нічого.

— Тоді чому ти уникаєш мене?

— Тобі здалося.

Евсун насупилася.

— Еміре, я добре тебе знаю.

Він різко підняв погляд.

— Ти сама цього хотіла, Евсун.

— Чого?

— Щоб я залишив тебе. Я залишив. Тепер ти знову виявляєш претензії? Чого ти домагаєшся?

Його голос був холодним, але в глибині очей палала злість, біль… і ще щось, що вона не могла розгадати.

Евсун відчула, як її серце стиснулося. Вона зробила ковток води, намагаючись приховати хвилювання.

— Твоя правда. Але, будь ласка, не роби це так помітно.

Емір нічого не відповів.

У цей момент повернулася Тулін, усміхаючись, ніби нічого не сталося.

— Як тобі тут, Евсун?

— Мені дуже подобається. Свіже повітря, неймовірні краєвиди… Це саме те, чого мені не вистачало.

— Ти, мабуть, думаєш про Явуза.

Евсун ледь помітно стиснула губи, але швидко опанувала себе.

— Звичайно, думаю. Як він там?

— Скучаєш?

— Так. Я дуже його кохаю. І він мене.

Емір підняв на неї очі, але не сказав ані слова.

Тулін розчулилася.

— Ви дуже гарна пара.

— Дякую. Ви теж.

Тулін з усмішкою повернулася до Еміра і взяла його за руку.

— Я і хвилини без Еміра не можу.

Вона ніжно поцілувала його.

Евсун намагалася зберігати спокій, але всередині все стискалося. Її очі несвідомо зустрілися з очима Еміра.

Його погляд… Він був холодним.

Але щось у ньому все ще жевріло.

— Еміре, чого ти такий сумний сьогодні?

Тулін зітхнула:

— Він завжди такий.

Евсун усміхнулася, але її думки були далеко від цього столу.

Вона більше не розуміла, де правда, а де лише гра, яку всі вони намагалися зіграти до кінця.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍