Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Розділ 22 «Нове життя»

Емі
Після наших дівочих посиденьок Ліза запропонувала залишитися в неї на ніч. Сил їхати додому в мене не було, та й вино трохи вдарило в голову, тож я погодилася.

А зранку мене розбудив телефонний дзвінок. Як тільки на екрані висвітилися ім’я чоловіка Аріни, я відразу підскочила з ліжка. Почалося.

Я швидко зібралася та тихенько вислизнула з квартири, щоб не розбудити Лізу — на годиннику було лише п’ята ранку. Викликала таксі й без вагань вирушила в пологовий.

На вході мене зустрів знервований і блідий Матвій.

— Як вона? — запитала я.

— Розкриття всього пару сантиметрів, тож це надовго, — відповів він, нервово стискаючи телефон у руці.

Я поклала йому руку на плече, намагаючись заспокоїти:

— Все буде добре.

Він лише кивнув, але напруга не спала.

— Ти можеш поки поїхати додому, немає сенсу тут сидіти, — сказав Матвій.

— Добре, я з’їжджу додому, приведу себе до ладу й повернуся. Може, щось потрібно?

— Ні, нічого.

— Тоді я поїду. Дзвони, якщо що.

Він розвернувся та попрямував усередину.

Я глибоко вдихнула, знову викликала таксі та, провівши Матвія поглядом, сіла в машину.

Приїхавши додому, швидко прийняла душ і переодяглася в зручний одяг. Хвилювання не відпускало, хоча я намагалася заспокоїти себе тим, що пологи можуть тривати годинами. Але знати й відчувати — різні речі.

Випивши чашку міцної кави, я знову викликала таксі й вирушила назад у пологовий.

Коли зайшла в коридор, Матвій сидів на стільці, спершись ліктями на коліна й втупившись у підлогу. Він підвів голову, почувши мої кроки. Виглядав ще більш змученим, ніж кілька годин тому.

— Як вона? — запитала я, сідаючи поруч.

— Перейми вже частіші, але розкриття ще замале. Лікар каже, що треба чекати.

Я кивнула, обхопивши долонями паперову склянку з кавою, яку прихопила дорогою.

— Вона питала про тебе, — тихо додав він.

— І що казала?

— Хотіла тебе побачити.

Я посміхнулася, але вагалася.

— Я б теж хотіла, але не думаю, що мене пропустять, — сказала після паузи.

Матвій провів долонею по обличчю, ніби намагаючись зібратися з думками.

— Так, ти права. Але вона буде рада, якщо ти залишишся тут.

Я залишилася. Час тягнувся повільно. Матвій то заходив до Аріни, то виходив, нервово крокуючи коридором. Я ж просто чекала, намагаючись не заважати.

Коли двері нарешті відчинилися, а на порозі зʼявився Матвій і повідомив, що все пройшло добре і в них хлопчик, я відчула, як по спині пробігли мурашки.

— Вітаю, татусю, — сказала я, дивлячись на нього.

Він важко видихнув, ніби нарешті дозволив собі розслабитися, і швидко зайшов назад.

Через деякий час Аріну з малюком перевели до палати. Я зачекала, щоб дати їм трохи часу, а потім тихенько зайшла.

Аріна виглядала виснаженою, але щасливою. На руках вона тримала маленький згорток. Матвій сидів поруч, не відводячи від них погляду.

— Привіт, матусю, — прошепотіла я, підходячи ближче.

Вона підвела на мене очі, і в них відблискували сльози радості.

— Привіт, — відповіла вона втомлено, але з усмішкою.

Я нахилилася, торкнулася її руки й ніжно обійняла.

— Вітаю вас. Він такий маленький…

Аріна кивнула, ніжно гойдаючи малюка.

— Це було важко, але воно того варте, — прошепотіла вона.

Я ще трохи посиділа поруч, розпитуючи, як вона почувається, а потім, помітивши, як Матвій ніжно дивиться на дружину і сина, вирішила залишити їх наодинці.

— Я піду, дам вам побути втрьох, — сказала, підводячись.

— Дякую, що була тут, — Аріна стиснула мою руку.

Я лише тепло усміхалася і вийшла в коридор, відчуваючи приємну втому. Це був довгий день. Але він приніс нам нове життя.

Після пологового я відразу поїхала додому. На годиннику була восьма вечора, тож я пийняла душ та лягла в ліжко. Втома та стрес, що накопичилися за весь день накрили мене з головою, тож як тільки моя голова торкнулася подушки я провалилася в сон

Я ледве розплющила очі, коли почула дзвінок у двері. Було вже майже дванадцята ночі. Серце стислося від несподіванки — хто міг прийти в такий час?

Підхопившись із ліжка, я накинула тоненький халатик і, все ще трохи заспана, попрямувала до дверей.

Коли відчинила їх, переді мною стояв Тимофій.

Він мовчав. Просто стояв, дивлячись на мене. Його темні очі ковзнули вниз, по моїх оголених плечах, тонких бретельках нічної сорочки, по відкритих ногах. Я відчула, як по шкірі пробігли мурашки.

— Ти… чому ти тут? — мій голос прозвучав занадто тихо.

Тимофій не відповів. Він лише зробив крок уперед і, перш ніж я встигла щось сказати, накинувся на мене з поцілунком.

Його губи були гарячими й наполегливими, дихання — прискореним. Він увірвався в мій простір, затягуючи мене в глибину своїх почуттів.

Я здригнулася, але не відсторонилася. Власне тіло мене зрадило — руки самі потягнулися до його шиї, пальці заплуталися у волоссі.

Його руки впевнено обхопили мене за талію, притискаючи ближче. Я відчувала, як сильно б’ється його серце.

— Чорт… — прошепотів він, коли на секунду відсторонився, але потім знову вп’явся в мої губи, ніби боявся, що я передумаю.

Я знала, що це неправильно. Що нам варто було б зупинитися, поговорити. Але зараз… я не могла. Я не хотіла.

Його губи знову знайшли мої, а руки впевнено ковзнули вниз по спині. Я відчула, як моє дихання стає важчим.

Двері зачинилися за його спиною. І я знала — сьогоднішня ніч усе змінить.

 

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍