Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"

18 Засідка

Демид, весь в подряпинах і синцях, повернув голову до колекціонера:

– Куди їдемо?

– В завод.

– Прямо в пастку.

– Сенс чекати. Бор там постійно чергуватиме, – старий затуляв носа хустиною: смерділо.

– Він згорів.

– Бензин випалив зовнішні шари шкіри, здатні швидко регенерувати, а кістяк знищити важко. Бор скоро відновиться, збере слуг і постарається перехопити нас. Діятимемо на випередження.

– Охорона завадить.

– Відкуплюся, – колекціонер показав на кишеню. – Або зараз, або ніколи. На роздуми й підготовку бракує часу. Чим раніше зникну, тим краще для вас.

– Я сумуватиму, – Гарик сидів на передньому пасажирському сидінні.

– Я теж, – Волошин гнав машину найкоротшим шляхом, оминаючи центр, де можливі корки й багато перехресть зі світлофорами. Виїхали на околицю. Ігор збавив швидкість через численні вибоїни й лякав бабок, що дибали проїжджою частиною, ігноруючи тротуари.

– А, щоб тобі повилазило, шкапа стара! Прямо під колеса лізе! – лаявся помічник. Гучний сигнал підстьобнув прудку пенсіонерку. Замість того, аби прийняти вліво, вона чкурнула напереріз автівці.

– От, зараза, мріє вкоротити собі віку й отримати компенсацію! – Волошин висунув голову назовні. – Куди преш?! Жити набридло?!

Бабця послала Ігоря.

– Біда з цими придурками. Самі під колеса лізуть, а потім судяться! – лютував Ігор, показуючи порушниці кулака. Та у відповідь показала середній палець.

– Просунуті старі, – прокоментував Бурковець.

– Ковбасу взяти слід, – нагадав Демид.

– Собаки. Я забув. Охоронцям віскарь, – помічник приглядав маркет по дорозі. – Яковичу, башляйте, – Волошин припаркувався біля охайної цегляної будівлі з яскравою вивіскою.

Семен дав кілька купюр:

– Гроші потім віддам усі, бо в Заповіднику вони зайві, а поки притримаю для охорони.

– Куди Діма подівся? – Демид згадав про алкаша.

– Подався туди ж, куди й Бор, – колекціонер глянув на студента. – Нарешті дотямив, як люди зникали в заводі. Діма організовував, сподіваючись, що хтось зуміє повернутися, й таким чином портал стане відкритим для вторгнення.

– Згоден, але той псевдо алкаш не слуга Бора, – Демид підводив Бурковця до головного здогаду.

– Та ні… Хіба? Діма – Обізнаний? – старий з-під лоба зиркнув на хлопця.

– Чом би й ні. Уявний алкаш знав про Гарика від Захара Івановича й дозволив поцупити ключі. Ми звільнили Волошина. За нами прослідкували. Бор занадто поспішав і отримав підпал. У ворогів останній шанс у заводі завадити вам покинути цей світ.

– Охоронці! – раптом посміхнувся Якович. – Навіщо ховатися? Я піду до них і попереджу про зловмисників.

– Ким представитеся?

– Вигляд у мене солідний.

– Еге, бензином тхне.

– Викручуся.

Демиду ідея сподобалася: можна потрапити на територію заводу легально.

Повернувся Волошин з повним пакетом. Передав Гарику.

– Віскі взяв? – Семен Якович справді хотів дати хабаря.

– Аякже.

– Алкоголь руйнує печінку й мозок, – буркнув Гарик.

– Тебе пити змушують? Мовчи, – помічник з’їхав на ґрунтівку. – В магазині розпитав, кудою зручніше.

Скоро студент побачив знайомий корпус. Передчував Демид запеклу боротьбу. Складно буде відправити Семена Яковича в мандрівку поміж світами. Встигнути б до появи Бора й Діми.

– До воріт, – розпорядився Бурковець.

– Ви серйозно? – Волошин вагався.

– Давай, не гальмуй. І посигналь!

– Вам видніше, – Ігор зупинився на видноті й нахабно довго сигналив. Нарешті на порозі приземкуватої будівлі показався товстун. Охоронець вузькими очима вивчав гостей.

– Відчиняй ворота! – гаркнув Семен Якович. – Я від Захара Івановича Бурякова! – прізвище, вимовлене колекціонером, магічним чином підстьобнуло чоловіка. Правда, транспортний засіб напружував, але ці багатії збочені на старій совдепівській техніці. З будівлі визирали ще двоє ледачих лобуряк.

– Ви у справі? – обережний товстун озирався на помічників.

– Представтеся для початку! – суворо вимагав старий.

– Пічкур Лесь Миколайович, – розгублено пробелькотів охоронець.

– Семен Якович Бурковець! Чули?! Ні… А про книгарню «Елла»?! В курсі. Я її власник і особистий консультант Захара Івановича.

Очманілий товстун ніяк не міг второпати, чого хоче цей книжний «черв’як», і яка справа в багатія до занедбаного заводу.

– Ви погано зрозуміли, – дотискував Семен охоронця.

– Погано, – приречено погодився Лесь.

– Ви в курсі, що завод переходить до нового власника?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍