Читати книгу - "Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер"

–То…Як тебе звати?

–Б…Берні.

–Б-Берні?– розреготався Дік.– Що ж Б-Берні, в тебе сьогодні другий день народження!

–Ви мене не вб’єте?

–Та звісно ні. Йди собі, тільки швидко.

–Хто тебе так?– показавши пальцем на посиніле око Берні, спитав Мартін.

–Річардсон.

Дік повернувся до Мартіна.

–Це той вилупок, що домагався до Патриші Харт?

Мартін стримано кивнув. Дік всміхнувся до Берні.

–Не хвилюйся, малий. Той довбень уже сконав.

Берні стривожено поглянув на обох, тоді встав і рушив до дверей. Він перечепився через власні шнурки і хутко підвівся, продовжуючи шлях до дверей.

–Давай-давай.– підбадьорив його Дік.–Біжи.

Берні прискорився, Аарон стримав зітхання, що символізувало полегшення від порятунку друга. Втім, варто було Берні дійти до дверей класної кімнати, як Дік дістав гвинтівку і вистрілив хлопчику у спину. Берні перелякано повернувся лицем до нього і тоді Дік вистрілив ще двічі: у груди і живіт хлопчика. Берні заточився і впав навзнак. Кривава калюжа повільно розтікалась перед ним.

–От тепер можемо йти.– повісивши гвинтівку на плече, всміхнувся Дік.

Мартін хитав головою.

–Нащо ти це зробив?

–Він нас бачив. Ще й ховався. Якби сидів тут, як інші, я б може навіть пожалів його. Але це не точно.

–То для чого було з ним гратись? Ми втратили купу часу.

–А як же веселощі?

Мартін пробурмотів щось незрозуміле, коли обоє переступили тіло Берні і вийшли за двері.

Аарон наблизився до краю шафи, його руки і коліна тремтіли, а шлунок перевертався всередині, жовч підкотила до горла, змушуючи відчувати огидну гіркоту у роті. Аарон зістрибнув на стільчик, та втратив рівновагу, тож стілець разом з ним впав на підлогу. Серце зайшлося від такого кульбіту і Аарон певний час лежав на підлозі, молячись, щоб стрільці відійшли далеко і не почули цього. Усвідомивши, що до класу вже ніхто не прийде, Аарон підвівся і побіг до дверей. Присівши біля Берні, він перевернув його і заплакав. Його друг загинув через нього. Через дурнуватий пил і через його власну дурість. Так, він думав тоді, і так думав досі.

Через кілька хвилин, Аарон просувався коридором, тримаючись стіни.

–Аароне.– шепнули збоку.– Ходи.

Вчитель іспанської визирав крізь шпарину аудиторії, у якій завісили всі штори. Він протягнув Аарону руку. Хлопчик хутко забіг до класу і всівся на підлозі. Вчитель зачинив двері на ключ і сів біля дітей, обійнявши дівчинку, що притискала до себе іграшкового зайчика. Вона була молодшою за інших дітей і мала такі ж очі як і у вчителя. Схоже це його дочка і вона була налякана так само, як і інші діти. У класі всі парти поставили ребром, ряд за рядом, ніби щити. Діти, тісно пристикались одне до одного.

–Мені треба знайти сестру.– тихо сповістив Аарон.

–Тобі небезпечно виходити. Вони стріляють у всіх підряд.

–Я знаю.– заплющив очі він.–Я бачив.

–Хай там як, Аароне, твоя сестра зараз скоріш за все з кимось із учительського складу.

–Хтось викликав копів?

–Зв’язку немає. Не знаю, що вони зробили, але ми не можемо нікуди зателефонувати. Можливо директорці Ґілберт вдалось зв’язатись із кимось зі стаціонарного, але я не певен.

Аарон зітхнув. Отже, який у нього план? Просто пересидіти? Дочекатись, коли у виродків скінчаться набої? Терпіння? Коли їм набридне нищити людей? Коли вони зголодніють і підуть стріляти працівників кафетерію за холодну картоплю-фрі?

Ні, він мав відшукати Патришу. Аарон нервово ковтнув. Якщо вона звісно ще жива. Він майже піднявся, коли у двері раптом, щось гупнуло. Кілька дітей не стрималось і верескнуло.

–Тихіше, діти. Не видавайте жодних звуків.– тихо застеріг вчитель, хоча голос його теж тремтів.

–Агов? – гаркнув Мартін.– Там хтось є. Треба вибити двері.

Вереск із коридору, змішаний з відлунням паніки, змусив Аарона цукотіти зубами.

–А що, полякалися?– розреготався Дік.– Нічого, скоро ми вас врятуємо.

Хтось знову крикнув.

–А, ну закрий рота!– звернувся до когось Дік.

Потім пролунав постріл, одразу за ним удар, ніби щось важке вдарилось об стіну і впало на підлогу. А потім пролунали крики натовпу. Дік і Мартін знову грюкали у двері, ніби бились об неї плечами і продовжували відчайдушно смикати за ручку.

Аарон визирнув у вікно. П’ятий поверх. Нема куди тікати, навіть якщо приземлитись на дах кафетерію, куди потім? Він тремтячими руками провів по щоках, вони наче йому не належали, були якимись холодними, липкими і дивними на дотик. У двері продовжували грюкати.

–А-ну, відійди.– донеслось з-за дверей.

–Та, ну, ти справді думаєш, що зможеш відстрелити замок?

–Відійди, щоб не зрикошетило.