Читати книгу - "Майбутнє імперії, Серена Давидова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Франц
Музика щойно завмерла, і зал затримав подих. Усі очі були спрямовані на мене, як на шахового гравця, від якого чекають ходу, що вирішить партію. Придворні ледь помітно нахилили голови вперед — погляд у кожного був однаковий: вони очікували, що я подам руку Аделаїді.
Вона вже майже підвелася. Її сукня злегка зашурхотіла, а губи склались у посмішку, треновану так само ретельно, як її манери. В її очах блищала не радість, а обачна впевненість. Дівчина, яку вибрала моя мати — ерцгерцогиня Вільгельміна.
Я зробив крок уперед.
А потім — поворот. Ледь помітний, але для всіх — удар у саме серце очікування. Я не подав руки ні Аделаїді, ні Анні, ні жодній з дівчат, що поглядали на мене з нетерплячою надією.
— Мамо, — мовив я рівним голосом, і луна цих слів розсікла простір, наче криця. — Дозволите запросити Вас на танець?
На мить зал завмер по-справжньому.
Мати зблідла. В її очах спалахнув переляк, замаскований під усмішку. Її спина випросталася, мов натягнута тятива.
— Звичайно, синку, — відповіла вона з отруйною люб’язністю. — Я вельми вшанована.
Її пальці торкнулись моїх — холодні, як крига, і напружені. Але я не відвів погляду.
Ми вийшли на середину залу.
Оркестр заграв перші акорди вальсу. У повітрі запахи парфумів і воску раптом поступилися місцем гіркості напруги. Мати рухалась точно, вивірено, ідеально. Її сукня торкалась підлоги, а постава була така стримана, що кожен погляд, спрямований на нас, бачив у ній втілення імперської гідності.
Але я знав правду.
Це не був танець. Це була дуель. І ми билися без шпаг — лише тілом, диханням, ритмом.
— Ти соромиш мене перед усім двором, — прошепотіла вона, коли ми зробили перший оберт.
— А ти хочеш зламати мене перед усім двором, — відповів я так тихо, що ці слова належали тільки їй.
Ми обертались у такті — стримано, плавно, з точністю. Я відчував її кожним м’язом.
Вона посміхалася, хоч пальці вп’ялися в мою руку. Усім своїм тілом вона говорила: "Ти мій син. Ти належиш мені". А я мовчки відповідав: "Ні. Уже ні".
Наші кроки звучали, мов удари годинника. З кожним обертом я вивільнявся з-під її тіні. З кожним рухом мати втрачала контроль — хоч і не дозволяла собі анітрохи схибити у поставі.
На завершення танцю я злегка нахилився у поклін. Вона зробила те саме, механічно, як годиться. Та її очі палали люттю, яку вона не могла показати нікому, крім мене.
Я провів її до стільця і відступив.
У ту мить я вже не був просто сином. Я був імператором Аурелії. І нарешті зробив свій перший справжній крок.
Щойно за мною зачинилися важкі двері бальної зали, я з полегшенням вдихнув.
Передпокій моєї спальні був майже порожній — лише декілька слуг тихо прибиралися. Я зняв фрак, повільно розстібаючи ґудзики, ніби знімав з себе тягар чужих очікувань.
Ритмічні удари. Різкі. Каблуки. Вона.
— Що ти влаштував?! — пролунало, щойно відкрилися двері.
Велична, як завжди. Але цього разу її велич тремтіла від люті.
Очі, зазвичай холодно-витримані, палали. Вона наблизилась так швидко, що сукня зашурхотіла, мов буряна хвиля.
— Що ти влаштував?! — повторила вона, вже ближче, зриваючись на крик. — Ти принизив мене! Перед усім двором!
Я не ворухнувся. Не злякався. У мені не залишилося ані краплі сорому.
— Я не влаштовував нічого, — сказав рівно. — Я просто нагадав тобі і всім іншим, що я не лялька, якою можна керувати.
Вона наблизилась ще — тепер нас розділяли лічені сантиметри. Її обличчя було натягнуте, як маска, але голос тремтів:
— Нахабство! Ти кинув виклик мені на очах у всього двору. Ти відмовився від свого обов’язку, від того, що я виборювала для тебе все життя!
Я засміявся — коротко, без радості. Звук відлунням прокотився між колонами.
— Обов’язок? Це не обов’язок, а ярмо. Те, що ти називаєш майбутнім, для мене — клітка. Я не стану твоїм знаряддям. Не стану чоловіком, який жертвує всім заради вигідного шлюбу й мовчазного підкорення.
— Ти знищиш себе! — прошипіла вона, і в її голосі вже звучала не тільки злість, а й страх. — Ти не розумієш, у що граєшся. Тебе знищать. Без підтримки, без союзів...
— Я краще впаду, ніж житиму в твоїй тіні, — обірвав я її. — І ще одне. Ти не повертаєшся до Вільмарії. Щонайменше — місяць. Залишишся тут.
Вона завмерла. На мить мені здалося, що вона щось скаже — але натомість її губи залишилися стиснутими. І лише в очах жевріла неприхована лють.
Я не став чекати.
Рюно вже стояв біля виходу, тримаючи моє пальто. Я накинув його різким рухом, навіть не глянувши на матір. Кроки відлунювали коридором. Повз портрети предків, повз мармурові вази й порожні трофеї слави.
Я йшов геть.
І за кожним кроком залишав позаду не просто бал, а частину того минулого, до якого вже ніколи не повернуся.
Наступного ранку я скликав термінове засідання міністрів. Важливо — моя мати, ерцгерцогиня Вільгельміна, була відсутня. Я хотів діяти швидко і без її контролю.
Коли міністри розсілися на своїх місцях, у залі панувала напруга. Всі очікували появи Вільгельміни — усі дивилися на вхідні двері, проте її не було.
— Перше питання — забезпечення нашої армії, — почав я холодно. — Наші солдати недоїдають, бракує набоїв і обмундирування. Це питання першочергове.
Міністр економіки, намагаючись приховати нервозність, відповів:
— Ваша величносте, прошу вибачення, ерцгерцогиня ще не прибула.
Я посміхнувся, провокативно:
— Вона втомилася після святкування і забажала провести час за межами палацу. Міністре, вам мало імператора?
— Ні, ваша величносте... — затинався він.
— Дуже добре, — перебив я, — що звернули на себе мою увагу. У мене є кілька питань до вас. Ось звіт, поданий сьогодні вранці казначейством. В ньому чітко вказано, що на забезпечення армії щомісяця виділяється певна сума. Ось — звіт про закупівлю провізії для десятого кавалерійського полку. Тут сума зовсім інша.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Майбутнє імперії, Серена Давидова», після закриття браузера.