Читати книгу - "Майбутнє імперії, Серена Давидова"

8.4

Осінь видалась холодною й тяжкою.

Після втрати Елізабет я вкинув усю свою лють і розпач у державні справи. Не було часу на сумніви — імперія потребувала твердої руки. І я повів її вперед, не озираючись.

Вересень приніс перші зрушення. Я заснував Тимчасову Державну раду — вузьке коло радників, ретельно підібраних серед аристократів старої крові, ще не вкорінених у змови, та молодих службовців, які вірили в нову Аурелію.

Мені вдалося усунути матір від реальної влади. Їй залишився лише патронаж кількох сиротинців і благодійних товариств. Віднині всі рішення проходили тільки через мене. Її гнів відчувався в кожному погляді, у кожному холодному слові, але я не дав їй жодного шансу повернути вплив.

Через довірених у пресі ми запустили чутки: ерцгерцогиня — символ минулого. Імперія ж дивиться вперед — до оновлення.

Жовтень забарвив дерева в багрянець і золото, а палац — у тишу напруги. Я різко скоротив церемонії: замість балів — відкриті зустрічі для нової знаті, тієї, що прагнула змін. Старі придворні шипіли, мов змії в траві. Їхні погляди пекли сильніше за вітер, але народ аплодував — нова епоха народжувалась тут і тепер.

Вони боялися — не за імперію, а за маєтки й посади, здобуті нечесно. Я знав: звір, загнаний у кут, здатен на стрибок. Тому випереджав.

До реформ я залучив тих із родової знаті, хто зберіг честь і ясний розум. Вони стали наставниками для нового покоління управлінців. Я хотів, щоб ці юнаки вчилися не з підручників, а в живих прикладах служіння.

Щоб уникнути змови, я зробив безпрецедентне: дозволив кожному шляхтичу подавати мені особисто проєкти реформ, ідеї щодо своїх володінь чи цілої Аурелії. Я відповідав власноруч. Так я дав їм голос — але не владу. Бо рішення ухвалював лише я.

У тіні урядових канцелярій розпочались перші арешти. Ті, хто роками годувався з держави, гнили за гратами. Їхні маєтки повертались короні — як символ нового порядку.

Листопад приніс ще більше холоду — вітру, що пронизував палац, і рішучості, яка тверділа в моєму серці. Час ішов невблаганно, і ніхто не спинить хвилю змін, що ширилася Аурелією.

Я провів ревізію Міністерства фінансів і звільнив усіх, хто десятиліттями годувався з корупції. Їхні місця посіли ті, хто мав служити не собі, а імперії. В їхніх очах я бачив надію. І знав — боротьба тільки починається.

Я заклав основу Академії управління — школи майбутніх управлінців. Там мали народжуватись нові люди — ті, що керуватимуть без інтриг і хабарів. Це мало стати серцем нової бюрократії — чесної, непохитної, служінню відданої.

Кожен крок лунав у владних коридорах. Опоненти мовчали — надто очевидними стали зміни.

А в грудні, коли сніг затуманив вікна, а холод заповнив палац, я зробив неминуче — відкрито кинув виклик ерцгерцогині, матері, що роками смикала за нитки в тіні трону.

Я наказав розслідувати всі установи під її патронатом. Більше не існувало недоторканних. Родинні герби не приховували правду. Навіть її прихильники мовчали, бо страх був сильніший за вірність.

Це був мій перший відкритий удар — і я знав: якщо хочеш змін, руйнуй старе до основи.

Того ж місяця я затвердив першу частину військової реформи: відтепер офіцерські погони не купували — їх здобували честю й умінням. Це був не закон, а кодекс нової армії — дисциплінованої, справжньої, готової стояти за імперію.

Я дивився у дзеркало і бачив не лише імператора — а людину, що бореться не за славу, а за долю народу.

І навіть холод грудня не міг остудити полум’я моєї волі.

Імперія змінювалась. І я змінювався разом із нею.

Біль утрати, колись гострий і нестерпний, поволі обернувся на незламну волю. Ані страх, ані сумнів уже не мали наді мною влади. Кожен указ, кожна нарада були кроком уперед — до тієї Аурелії, в якій Елізабет буде не просто тінню.

Вона більше не була поруч. Її відсутність — мов холод, що проникав у кістки, — але я все одно йшов далі її шляхом. Вона залишила мені не лише спогади, а й вогонь, що освітлював дорогу навіть у найтемніші дні.

Та де ж вона тепер? Де поділася Елізабет? Мої люди об’їхали усі маєтки, стукали у двері замків і хатин, доручив шукати в найвіддаленіших куточках. Але жодного сліду. Аурелія — велика й мовчазна, немов сама доля сховалася в її просторах.

 

Палац виблискував, мов скарбниця безцінних коштовностей, оповита мерехтливим світлом сотень свічок. На новорічний бал зійшлася вся знать Аурелії — від блискучих аристократів у оксамитових мантіях, що грали на світлі переливами глибоких рубінів і смарагдів, до юних леді в сукнях, сповнених переливів східної перлини, що мерехтіли, наче зорі на небі. Молоді керівники відомств, вперше запрошені до палацу, стояли дещо осторонь, відчуваючи на собі невиразну, але відчутну зверхність старої знаті. Та вірні придворні невтомно вводили їх у коло вищого світу, і до кінця вечора розрив між ними розчинявся в безтурботному сміху й танцях.

Хоровий спів наповнював залу мелодіями, що пульсували в серці, примушуючи биття прискорюватися, а кришталеві люстри, немов зорі, розсипали тепле мерехтіння на золотисті гобелени, що прикрашали стіни.

Кожен крок по мармуровій підлозі лунав як музика, а кожен поклін і посмішка були частиною тонкого балету витонченості та величі. У повітрі витають аромати жасмину і троянд, щедро розлиті, доповнені тонкими нотками деревного диму, що танцював над вогнем камінів. Літри шампанського лилися рікою, а дзвінкий сміх розливався залом, немов живий струмок радості.

Я спостерігав за блиском в очах гостей, ловив легкі перешіптування, що прокрадалися крізь напівтемряву, але в глибині душі вирував сумнів, мов тінь, що не хотіла залишати мене навіть у цьому сяйві святкової ночі.

 

Минуло вже три тижні відтоді, як відгримів новорічний бал. Того прохолодного вечора я сидів у своїх покоях, намагаючись зібрати думки, коли тихо відчинились двері. Рюно увійшов, несучи в руках газетну шпальту, його погляд був наповнений обережністю і тінню сумніву.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍