Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

роль у мистецтві. Це були демагоги й дилетанти, неспроможні відіграти в мистецькому житті позитивної ролі. Дехто, як-от Зеров, із тих чи інших причин пристав до старої інтелігенції та навчався в неї. Ані перші, ані другі не могли бути зразком для українського молодого революційного мистецтва. Проте ці зерови, навіть якщо їм були ідеологічно чужими цілі комунізму, опанували техніку літературної творчості набагато краще, ніж віддані революції письменники. Цих зерових не слід притлумлювати, треба навчатися в них та перевершувати їх. Вони будуть змушені прийняти ідеологію комунізму, проте комуністи, які хотіли створити щось цінне й вартісне, повинні визнати технічну майстерність цих зерових. Лише тоді Україна зможе взяти участь в азіатському ренесансі. Лише тоді вона породить мистецтво тієї якості, якої чекає Європа[518].

Три листи Хвильового до молодих українських письменників були як прибиті до дверей церкви тези Лютера. Його ідеї можна було приймати чи відкидати, але жодна людина, що претендувала на бодай якусь роль в українському літературному житті, не могла собі дозволити їх проігнорувати. 24 травня 1925 року Українська академія наук у Києві організувала публічний диспут між представниками різних літературних груп. Диспут під назвою «Шляхи розвитку сучасної української літератури» насправді став обговоренням тих шляхів, що їх у своїх листах намітив Хвильовий.

Меженко, перший доповідач, задав тон, спитавши про те, яку ж Європу хотів наслідувати Хвильовий. Європа, як він зауважував, мала і свою частку міщанства, а радянська Росія — свою частку досягнень. Чи варто віддавати перевагу романам про «Тарзана» й відкидати поезію Маяковського? Європа, як він стверджував, була набагато небезпечнішою для українського комунізму, ніж просвітянська традиція, бо, попри всю свою престижність, Європа була буржуазною, міщанською та ворожою до цілей комунізму:

Хіба це все европейське культурне життя краще від нашого просвітянства? Гірше. Бо з просвітянством легше боротися, воно має традицію в значній мірі вже деструктовану, а европейська культура має авторитет і це зараз більш небезпечна штука[519].

У Європі, як її змальовував Меженко, було повно комерційних видавництв, що спекулювали на книжках, друкуючи халтуру, написану за гроші. Водночас ця Європа була великим незвіданим місцем, про яке чули по радіо та яке бачили за продуктами, котрі вона експортувала. Українці були не готові запозичати щось із Європи, а то й узагалі, можливо, не готові її розуміти. «Гарт» відрядив туди трьох письменників. Після повернення двоє мовчали, а третій не міг сказати про неї нічого доброго. Чи це означало, що українці були не готові зрозуміти Європу, — а чи що їм було потрібно щось конкретне, а не запозичення з Європи всього без розбору? Меженко вважав, що потрібна була не сама європейська культура, а техніка для створення такої культури. На його думку, культура Європи була чужою та ворожою, оскільки вона створена за тих соціальних умов, які Україна не тільки не змогла відтворити, а й узагалі відкинула. Разом із тим її словесна майстерність, її музичні та театральні техніки були життєво важливими для розбудови культури радянської України. Тенденція «Плугу» вульгаризувати та примітизувати також була загрозою для культурних здобутків. Просвітянство та сліпий європеїзм були «Сциллою і Харибдою української культури». Меженко дійшов висновку, що цілу Європу неможливо відкинути чи прийняти — слід відкинути її ідеологію, а техніки, які можна отримати тільки в Європі та від Європи, — прийняти[520].

Не дивно, що найспроможнішим захисником Хвильового став неокласик Микола Зеров, котрий втілював ту європейську культуру, за яку в ім’я комуністичної літератури виступав Хвильовий. Зеров намагався змістити фокус дискусії й повернутися до ключового питання якості літературних творів. Те просвітянство, яке засуджував Хвильовий, було літературним міщанством, що проявило себе в пролетарській літературі. У Європі, як пояснював він, Хвильовий убачав знаряддя, яким можна скористатися супроти цього міщанства. Як зрозумів Зеров, Хвильовий дивився на Європу як на представницю сильної культурної традиції. Питання слід було перейменувати: не «Європа проти «Просвіти»», а «культура проти халтури». Треба було боротися з трьома явищами: разючим невіглаством деяких критиків; звичкою формувати малі, відособлені групи (гуртківство) та небажанням деяких молодих письменників вивчати своє ремесло. Зеров також мав власні ідеї щодо того, чим варто зайнятися. Письменників треба вчити, як добре писати. Вони мають зробити класику європейської літератури своєю власною. Вони повинні створити здорову літературну атмосферу, яку вже мала Москва, замість того щоб цькувати інших плітками, як це роблять ті, хто прагне встановити свою монополію на літературне самовираження коштом гідної прочитання літератури. Понад усе потрібно було більше літератури й менше маніфестів, більше серйозних літературних студій та менше пустих ідеологічних формул[521].

Прибічники та супротивники Хвильового говорили кожен про своє: супротивники — про ідеологічну чистоту, а прихильники — про потребу писати читабельну літературу. Представники войовничих груп, таких як «Гарт», «Плуг» та «Жовтень», усі без винятку почали оскаржувати закид, нібито їхня робота на селі була поверненням до «просвіти»[522]. Ті ж, кого вони зневажливо називали дрібнобуржуазними, зі свого боку звинувачували їх у спробі заглушити мистецькі ініціативи та наголошували на тому, що завданням літератури було продукувати книжки, які можна читати[523]. Такий собі діалог глухих привернув більше уваги, ніж будь-яке інше питання порядку денного. Київський диспут зібрав аудиторію з 800 осіб[524]. Ті, хто не був на ньому присутній, хотіли знати, що відбулося. «Вісті» опублікували стислу версію диспуту за два місяці після його проведення[525].

Опоненти Хвильового та його захисники продовжували свою полеміку на шпальтах протягом наступних кількох місяців. Журнал групи «Ланка» «Життя й революція» надрукував у двох частинах дослідження стану української літератури, цитуючи розлогі витяги з практично нечитабельної прози, яка траплялася занадто часто, та завершував питаннями: «А це хіба не всеукраїнський скандал?»[526]. У літературному додатку до «Вістей» було опубліковано саркастичну критику на Пилипенка, де масові організації було звинувачено в тому, що вони віддають перевагу кількості письменників, а не якості літератури. У відповідь на заяву, що в «Плугові» було 214 письменників, взагалі було поставлено під сумнів, чи по всій Україні можна налічити 214 письменників[527]. Після цього нагодилася відповідь Пилипенка, яка починалася з жарту про те, що тому, кого визнали вже винним у спекуляції літературою, графоманії та вульгарному марксизмі, важко дати своїм опонентам якусь відповідь. Холодно звертаючись до Хвильового як до «академіка», а не «товариша», Пилипенко пояснив, що його супротивники помиляються, якщо вважають, що він вороже ставиться до культури загалом. Пилипенко та його послідовники не називають себе академією пролетарських