Читати книгу - "Бурелов"

він і непевною ходою потяг туди, звідки вони прийшли. — Еле, зачекай на мене.

Живчик зорив, як він даленіє, ледь волочачи ноги, і на очах його бриніли сльози. Велетень-дідуган, вірний старий Тем Човновод, покинув їх.

— Прощавай, мій друже, — гукнув він. — Може, ти й знайдеш того, за ким шукаєш.

На своєму плечі він відчув чиюсь лагідну й воднораз важку лапу. То був Вевека.

— Ве-ве, — стиха озвався гігантський звір.

— Я знаю, — відповів Живчик. — Нам усім його бракуватиме.

Поріділий і підупалий духом загін продовжував свою путь на сяйво Східної зорі — Дозорець, Камінний Штурман і Вевека на чолі з Професором Світлознавства та Живчиком. Вони йшли мовчки, йшли, мов сироти. Покинута линва лежала долі далеко позад них, уже обростаючи пилом. Живчик стис меча і зціпив зуби.

І як таке страхолюдне місце могло з’явитися на світ, розпачливо запитував себе Живчик. Він повернувся до решти.

— Ворушіться! — почав підганяти він. — Тримайтеся купи. Уже, мабуть, недалеко.

— Ви попереду, ми за вами, капітане, — відповів Дозорець, пускаючись бігти клусом.

— Ве-ве, — додав Вевека і, важко сапаючи, незграбно посунув за ним.

Натомість до Камінного Штурмана, мабуть, не дійшли Живчикові слова. Він зупинився і почав махати руками та тупотіти ногами, наскільки це дозволяла важка керея і ще важчі черевики. Хмари рудої пилюки знялися вгору. Сліпуче сяйнули золотом скельця в очних отворах на каптурі.

— О, ні, — зітхнув Живчик. — Ще бракувало, щоб і ти!

Камінний Штурман — найтямкіший і найвідданіший з усіх небесних піратів, також кінчив тим, що уліг вічному безумові Присмеркового лісу.

— Ве-ве? — запитав блукай-бурмило.

— Не знаю, — відказав Живчик. Він обережно наблизився до пірата. Голова Камінного Штурмана була надійно схована під важким каптуром — спробуй-но вгадати, що там у ній діється!

— Тобі мене чути? — загорлав він. — Із тобою все гаразд?

Хрипке і притлумлене рохкання долинуло із каптура, після чого Камінний Штурман різко відіпхнув Живчика і показав кудись убік.

— Я знаю, — сказав Живчик. — Я бачив також…

— Хр-р-р-р-р! — нетерпляче рохнув Камінний штурман. Він крутнув Живчика кругом і схопив за голову.

— Ти що?! — Живчик задихнувся з обурення. — Розумом стерявся абощо? Вевеко! Допоможи!

Камінний Штурман зарохкав знову і крутнув Живчикову голову, скеровуючи її туди, куди він показував. Вевека переваги-ваги чимдуж біг до них.

— Ве! — ревів він.

— Хр-ру! Хр-р-р! — не вгавав глухий голос Камінного Штурмана.

— О! — Живчик остовпів, коли до нього дійшло, щo привернуло каптурникову увагу. Вевека незграбно ринув на Камінного Штурмана.

— Усе гаразд! — гукнув йому Живчик. — Дивіться!

Усі повернулися і зорили вперед. А там у прогалині між деревами просто під Східною зорею світилася латка ярої білі.

— Багнище, — прошепотів Живчик. Він збуджено повернувся до решти. — Завдання виконано! Ми вийшли на узлісся Присмеркового лісу і… — Він умовк. Знову обман зору чи там справді хтось є? Він приглянувся пильніше. Так, жодних сумнівів. Сухорлява, кутаста постать, — руки в боки, ноги окаряч, — стовбичила вдалині, вимальовуючись на яскравому тлі.

Вевека нюхнув повітря і тривожно загарчав, підозріливо прядучи тонкими вухами. І гадки не маючи про блукай-бурмилові лихі передчуття, Живчик у парі з Професором Світлознавства сягнистою ходою подався вперед.

— Я йду геть! — гукнув він танцівному колу калейдоскопічно мінливих світлотіней. — Іду, щоб уже ніколи не вернутися!

— … не вернутися… не вернутися… — улесливо та догідливо озвався ліс.

Живчик безжурно пас очима згорблену постать попереду. Повітря шепотіло і мерехтіло, а довколишня мряка, зіткана із примарних істот, звиваючись і вируючи, відчайдушно силкувалася утримати його і поглинути раз на все.

— … не вернутися… не вернутися… — вторували вони йому.

— Ніколи, — закричав Живчик, намацуючи меча. — Ніколи!

— … ніколи… ніколи… ніколи… — озвався ліс.

Розділ сімнадцятий

Багнище збирає данину пальців

Приплющивши очі, Скрид Пальцекрад пантрував за наближенням загону. Веселощі, змішані з погордою грали на його тонких білих губах.

— Так-так-так, — прорипів він. — І що ж до нас припливло цим разом?

Зазвичай подорожани, чий шлях перетинався з його, мандрували групами одноплеменців. Компанія темних гоблінів, зграя ельфів-дубовиків, родина лісових тролів або, на згадку про них він самовдоволено посміхнувся, дрібногоблінів.

Але це збіговисько!

Скрид подався вперед і примружив очі. Там був юнак. І якийсь старий дундук — чи не його дід — вельми химерний на вигляд: здавалося, ззаду в його білій мантії закоренилося дерево чи щось таке. А ще — якийсь недомірок, з усього видно, ельф-дубовик. І хтось чи щось у важкій кереї з відлогою. І… Скрид застогнав.

— Блукай-бурмило, — хрипляво буркнув він.

Скрид Пальцекрад остерігався блукай-бурмил і небезпідставно. Одне те, що ці тварюки страхітливо дужі, а друге — вони відзначаються подивугідною інтуїцією. Досі він тільки раз пробував запопасти пальці блукай-бурмила, і це замалим не коштувало йому життя.

Скрид вишкірився.

— Замалим! — прошепотів він, бо, як завше, чинник несподіваності Пальцекрадового нічного нападу виявився тоді згубним для його жертви. — Але не забувай, — провадив він. — Той був куди менший і лагідніший на вигляд, ніж це одоробло. Треба брати очі в руки.

Останні кілька кроків виявилися для Живчика найважчими. Поки він спотикаючись, дибав уперед, марища, духи та упирі, немилосердно над ним збиткувалися.

— Твій батько — Захмарний Вовк, — шепотіли вони. — Невже ти залишиш його тут? Самого? Без єдиного свого сина?

— Я не маю іншої ради, — промимрив Живчик крізь сльози.

— Ходімо! — почув він Професорів голос. — Напни залізну рукавицю і скинь угору свого меча. Тобі це до снаги, Живчику. Тобі до снаги — вирватись із Присмеркового лісу.

— Так… — непевно погодився Живчик. Він уволив Професорову волю. — Так, до снаги, і я таки вирвуся. — Він помовчав. — Чи решта надійшли?

— Ми всі тут, — доповів Дозорець.

Живчик звів очі й глянув уперед. Кінець довгого тунелю, що відкривався його поглядові, тунелю, де клубочилась і вирувала мла, висіла зоря. Під нею стовбичила бліда кутаста постать. Нога за ногою, заточуючись, Живчик невпинно прошкував до них обох.

— Уже недалеко, — підбадьорював Професор. — Ще трохи — і ми там.

Живчик крутнувся на підборах, повертаючись