Читати книгу - "Бурелов"

до нього лицем, відтак схопив його за руку.

— Тоді вам доведеться зупинитися, — промовив він. — Якщо ви зайдете надто далеко, то помрете.

Стоячи на межі Багнища та Присмеркового лісу, Скрид Пальцекрад виказував дедалі більшу нетерплячку.

— О сили небесні, а це що за чортівня? — визвірився він. — Тільки втихомириться один, починає зачіпатися інший.

Потім, примітивши, як нашорошилися вуха у блукай-бурмила, він змінив тактику.

— Мерщій сюди! — загорлав він. — Єдине моє бажання — допомогти вам, поки не пізно.

Коли луна від цих слів, слів із-поза меж Присмеркового лісу, залящала у Живчикових вухах, голоси марюк та їхні силуети нарешті втратили над ним владу, дзвін у вухах ущух. З очей спала полуда. Він побачив ліс, яким той був: понура попри весь свій сухозлотий блиск місцина, застигла у мертвотному заціпенінні, сповнена дурманного сопуху розкладу.

Професор Світлознавства звів очі на Живчика.

— Зі мною все гаразд — і я проведу вас іще трохи, — заявив він.

— Ви певні? — нижучи його очима, запитав Живчик.

Професор кивнув головою.

— На всі сто, — одказав він і хапливо відвернувся. — Ходімо.

Пам’ятаючи про свій капітанський ранг, Живчик випростався і згадав, як поводився у таких випадках Захмарний Вовк.

— Вітання-шанування! — озвався він. — Я Живчик, капітан небесних піратів. Назвіть своє ім’я та своє ремесло.

Скрид гиденько захихотів.

— Щеня, а пнеться закидати по-вовчому, — буркнув він собі під ніс. Відтак звів голову. — Моє ім’я Скрид, — відказав він. — Ремесло — переправляти мандрівців через підступне Багнище.

Блукай-бурмило погрозливо загарчав.

— Хоча, можливо, ви зовсім не зацікавлені у моїх послугах, — вів далі Скрид, микуляючи очима під напівспущеними повіками. — Можливо, ви все знаєте про Багнище з його трясовинами та отруйними ямами, його мордобрилами, рибами-болотницями та білими воронами.

— Ні, ні, — заперечив Живчик. — Я вельми зацікавлений.

Він пройшов кілька останніх ярдів Присмеркового лісу і зупинився на самім краю узлісся. Скрид — за крок від нього — стояв на Багнищі. Між ними пролягала невидима лінія, розмежовуючи ці дві зони. Якусь мить вони мовчки проймали очима один одного. Звідкись іздалеку, з-понад бляклої пустки, долетіло пронизливе крякання.

— Білі ворони, — пояснив Скрид. — Скубуться над якимось стервом — запах крові доводить їх до шалу.

Живчик відчув спиною, як стривожились його супутники.

Скрид хитро посміхнувся.

— Часом вони нападають, не ждучи, поки з вас вилетить дух, — прорипів він.

Живчик жахнувся. Добре знаючи, яке Багнище жорстоке і небезпечне місце, він, проте, не вірив і цьому Скридові — смертельно блідому типові з налитими кров’ю очима.

«О Небо, нікудишній із мене капітан небесних піратів!» — розпачливо подумав він. І враз спіймав себе на гадці, що бажає знов, аби поруч був батько. Той знав би, що робити.

На виручку йому — уже втретє, одколи Живчика обрано капітаном — прийшов той-таки Професор Світлознавства. Виступивши наперед, він став поруч із Живчиком.

— Скільки ви берете з душі? — поцікавився Професор.

Скільки берете, розгублено подумав Живчик. Хоча гадка про оплату провідникових послуг йому б і в голову ніколи не прийшла, цілком очевидно, що дивацька знебарвлена істота зажадає винагороди. А в Живчикових кишенях вітер гуде. Як і в кишенях решти членів екіпажу.

— Ось моя ціна, — відповів Скрид, задумливо потираючи підборіддя. — Завбачена спеціально для небесних піратів. — Він обкинув їх недовірливим поглядом. — По дві сотки з душі.

Живчик затремтів. Через Багнище переправляється четверо, отже, виходить вісім соток — вісім соток, яких він не мав.

Але Професор видавався незворушним.

— Тобто тисяча за всіх, — сказав він. — Що ж, я плачу.

Цього разу Живчик збентежився не на жарт.

— Але… — почав він. — Я гадав…

Професор Світлознавства повернувся до нього.

— Добре все зваживши, я вирішив іти з вами, — пояснив він. — Себто, якщо ви, звісно, мене візьмете.

— Так, так, звичайно, — непевно промурмотів Живчик. — Але ж ви казали…

— Спробую щастя, — урвав Професор. — Хто знає, може мій карк зростеться… — Він помовчав. — У кожному разі, я не маю охоти тут залишатися.

— Але ж ви були такі певні, — не вгавав Живчик. — Ви казали…

— Знаю, що казав, — знов перепинив Професор. — Я уявив собі, що, зоставшись, матиму змогу досліджувати бурефракс. Але то була помилка. Звісно, Присмерковий ліс справді дає мені час для студій, але воднораз він їх і унеможливлює.

— Тьху! — лайнувся Скрид Пальцекрад.

Не вважаючи на нього, Професор вів далі:

— Я академік, Живчику, — вирік він. — Відомий у Санктафраксі гостротою свого розуму. Я міг процитувати з голови стародавній Ділніксів «Трактат про властивості Світла», я знав напам’ять Архімаксову «Тисячу блискучих афоризмів»… А тут, у цьому жахливому місці, де глузд за розум завертає, я заледве можу пригадати, хто я такий.

— Отже, ви хочете сказати…

— Хочу сказати, що радше помру гідною смертю, аніж укрию себе ганьбою вічного невігластва. — Він добув із бганок мантії шкіряного капшука і вручив його Живчикові.

— Тут п’ять соток, — сказав він. — Решту він одержить по прибутті на місце.

Живчик повернувся до Скрида і жахнувся, застукавши цього вузлуватого цибаня на тому, що він, облизуючись, пожирав очима ступні Професорових ніг.

— Якщо ви пристаєте на ці умови, — сказав Живчик, простягуючи шкіряного капшука, — тоді домовились.

Скрид звів очі й вищирив зуби.

— Дуже радий це чути, — сказав він.

Він узяв капшука, запхав його до нагрудної кишені куцої шкуратянки і потис Живчикові руку.

Живчик здригнувся від доторку сухих кощавих пальців.

— А тепер — гайда! — сказав Скрид і м’яко, але рішуче перетяг його за невидиму рису — із Присмеркового лісу на Багнище.

Ледь опинившись там, Живчик озирнувся. Професор Світлознавства стояв стовпом. Попри свій рішенець йому коштувало великих зусиль ступити крок — зрештою, він, цей крок, міг виявитися останнім.

— Мерщій! — роздратувався Скрид. — Уже нерано, а вночі ми не йтимемо.

— Не парте парка, Професоре, — спокійно мовив Живчик.

Скрид пирхнув і досадливо відвернувся. Живчик простяг Професорові руку, щоб той міг спертися.

— Красненько дякую, Живчику, — розчулився Професор. — Хоч би що на мене чекало, хлопче мій, я радий, що мав честь запізнатися з тобою. Колись ти