Читати книгу - "Знак Зорро"

до дверей будинку.

Розділ XXXI

ЗВІЛЬНЕННЯ

Сеньйор Зорро постукав у двері в’язниці руків’ям своєї шпаги. Зсередини почулося зітхання людини, човгання по кам’яній підлозі, через мить у щілинах засвітилося, відкрилося віконечко, і з’явилося сонне обличчя сторожа.

— Що потрібно? — запитав він.

Сеньйор Зорро приставив через віконечко дуло свого пістолета до скроні сторожа, таким чином, щоб той не мав можливості знову зачинити маленькі дверцята.

— Відчиняй, якщо дорожиш своїм життям! Відчиняй, і щоб не було ані найменшого звуку, — наказав сеньйор Зорро.

— Що?.. Що це таке?

— Сеньйор Зорро говорить з тобою!

— Клянуся святими!

— Відчини, дурню, або ти негайно помреш!

— Я… я відчиню двері. Не стріляйте, добрий сеньйоре Зорро! Я тільки бідний сторож, а не вояк. Я прошу вас не стріляти!

— Відчиняй, швидше!

— Так, зараз, як тільки вставлю ключ у замок, добрий сеньйоре Зорро.

Вони почули брязкіт ключів, незабаром важкі двері розчинилися.

Сеньйор Зорро і чотири його супутники ринулися усередину і знову зачинили двері. Сторож відчув дуло пістолета коло своєї скроні. Він устав би на коліна перед цими п’ятьма жахливими людьми у масках, якби один з них не спіймав його за волосся і не підняв.

— Де спить наглядач цієї пекельної діри? — запитав сеньйор Зорро.

— У тій кімнаті, сеньйоре.

— А куди ви помістили дона Карлоса Пулідо і його дам?

— Вони в загальній тюремній камері, сеньйоре!

Сеньйор Зорро зробив знак іншим, пройшов, приміщенням і розчинив двері до кімнати тюремника. Той уже сидів на ліжку. Почувши звуки в сусідній кімнаті вій, помітивши при світлі свічки розбійника, з переляку замружився.

— Не рухайтеся, сеньйоре, — попередив Зорро. — Один звук — і ви мрець! Перед вами сеньйор Зорро!

— Нехай бережуть мене святі!

— Де ключі від тюремних камер?

— На… на цьому столі, сеньйоре.

Сеньйор Зорро взяв їх, а потім знову повернувся до тюремника.

— Лягайте! — скомандував він. — Долілиць, негіднику! — Сеньйор Зорро відірвав смуги від простирадла, зв’язав руки і йоги тюремника, зробив кляп і всунув йому в рота.

— Щоб уникнути смерті, — сказав він тоді, — ви повинні залишатися точно в такому ж положенні, у якому ви знаходитеся зараз, не видаючи жодного звуку якийсь час після того, як ми залишимо в’язницю. Я дам на ваш розсуд визначити тривалість цього часу.

Потім він знову поспішив до головної контори, зробив знак іншим і повів смердючим коридором.

— Які двері? — запитав він сторожа.

— Другі, сеньйоре.

Вони поспішили до них; сеньйор Зорро відімкнув і розчинив двері. Сторожа він примусив тримати свічку над головою.

Зітхання жалості вирвалося з-під маски розбійника, коли він побачив старого кабальєро, що стояв біля вікна, побачив двох жінок, які зіщулилися на лаві, побачив людей, що оточували їх у цьому жахливому місці.

— Тепер, хай простить небо губернатора! — вигукнув він.

Сеньйорита Лоліта тривожно глянула на нього і потім радісно скрикнула. Дон Карлос озирнувся на слова розбійника.

— Сеньйор Зорро! — ледь зміг він вимовити.

— Саме він, доне Карлосе! Я прийшов з кількома друзями, щоб звільнити вас.

— Я не можу дозволити цього, сеньйоре. Я не втечу від того, що має бути. Мені мало допоможе, що ви звільните мене. Мені сказали, що я обвинувачений у переховуванні сеньйора Зорро. Як же це виглядатиме, якщо ви посприяєте моїй утечі?

— Тепер не час сперечатися, — сказав сеньйор Зорро. — Я не один у цій справі, зі мною двадцять шість спільників. Людина вашого походження і шляхетні дами не повинні проводити цілу ніч у цій огидній дірі, коли ми можемо перешкодити цьому. Кабальєро!

Останнє слово було словом наказу. Двоє кабальєро кинулися на дона Карлоса, швидко заспокоїли його і винесли в коридор, а потім униз до контори. Двоє інших схопили донью Каталіну під руки, як тільки могли обережно, і повели її.

Сеньйор Зорро вклонився сеньйориті і простягнув руку, яку вона з радістю потисла.

— Ви повинні вірити мені, сеньйорито, — сказав він.

— Кохати — значить вірити, сеньйоре.

— Все влаштовано, не ставте запитань, але робіть, як я скажу вам. Ходімо!

Він обійняв її і повів з тюремної камери, залишивши за собою двері відчиненими. Якщо Деякі з нещасних злочинців змогли б завдяки цьому прокласти собі дорогу і вибігти з в’язниці, то сеньйор Зорро не хотів заважати ім. Більше половини з них, на його думку, сиділи там як жертви забобонів або ж несправедливості.

Дон Карлос неймовірно шумів, кричав, що він не хоче бути звільненим, що він бажає залишитися і побачити губернатора на суді. Донья Каталіна тихо плакала з переляку, але не пручалася.

Вони дісталися контори, і сеньйор Зорро наказав сторожові відійти в куток і спокійно залишатися там деякий час після того, як вони підуть. Потім один з кабальєро розчинив вхідні двері.

У цей момент надворі піднялася метушня. Наближалися два солдати з хлопцем, спійманим на злодійстві в таверні, і кабальєро зупинили їх. Одного погляду на замасковані обличчя було досить, щоб кавалеристи зрозуміли, що тут відбувалося щось недобре.

Солдат вистрілив з пістолета, і один з кабальєро відповів також пострілом, але жоден з них не поцілив. Цього було достатньо, щоб привернути увагу тих, хто був у таверні, а також варти гарнізону.

Кавалеристи в гарнізоні були моментально розбуджені і зайняли місце варти, що негайно сіла на коней і поскакала під гору, щоб довідатися про причину раптової метушні о першій годині ночі. Сержант Педро Гонзалес й інші поспішили з ним з таверни. Сеньйор Зорро і його товариші зустріли опір у ту мить, коли найменше на це очікували.

Тюремник знайшов у собі досить мужності, щоб звільнитися від кляпа і пут, і тепер уже кричав через вікно своєї кімнати, що бранців звільнив сеньйор Зорро. Його лемент зрозумів сержант Гонзалес, що наказав своїм людям йти за ним і заробити частину винагороди, обіцяної його превосходительством.

Але кабальєро посадили всіх трьох звільнених бранців на коней і понеслися крізь юрбу, що збиралася, площею до великої дороги.

Постріли свистіли навколо них, але обійшлося без жертв. Дон Карлос Пулідо все ще кричав, що не хоче бути звільненим. Донья Каталіна зомліла, чому кабальєро, під опікою якого вона знаходилася, дуже зрадів, бо тепер міг легше впоратися з конем і зброєю.

Сеньйор Зорро скакав, тримаючи сеньйориту Пулідо перед собою на сідлі. Він пришпорив і погнав свого чудового коня попереду інших і направив усіх до шосе. Досягши його, він зупинив коня і стежив, як інші чвалом наближалися до того ж місця, щоб довідатися, чи не було яких-небудь нещасних випадків.

— Виконуйте дані вам накази, кабальєро! — скомандував він, коли побачив, що