Читати книгу - "Знак Зорро"

167
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 55
Перейти на сторінку:
всі щасливо доїхали.

І от загін розділився на три частини. Одні рушили з доном Карлосом дорогою до Пала, інші направилися по шосе до гасієнди дона Александро. Сеньйор Зорро, відокремившись від усіх супутників, поскакав до житла ченця Філіпа; сеньйорита міцно оповила рукою його шию.

— Я знала, що ви приїдете за мною, сеньйоре, — сказала вона. — Я знала, що ви справжній чоловік і о ви не схочете залишити мене і моїх батьків у цьому жахливому місці.

Сеньйор Зорро не відповів їй, через близькість ворога розмовляти не було часу, але рукою міцніше пригорнув до себе сеньйориту.

Він досяг вершини першої гори; тут зупинив коня, щоб прислухатися до звуків погоні і простежити за вогнями, що блимали далеко позаду.

Справа в тому, що площа була освітлена тепер безліччю вогнів, які горіли у всіх будинках, тому що все селище схвилювалося. Будинок гарнізону блищав вогнями, Зорро міг чути звуки труби і знав, що кожний боєздатний кавалерист буде посланий у погоню.

Тупіт коней донісся до нього; кавалеристи знали, у якому напрямку поїхали визволителі. Переслідування мало бути швидким і нещадним, оскільки його превосходительство пропонував свою знамениту надзвичайну винагороду, впливаючи на людей обіцянками гарних місць і підвищень по службі.

Одне лише турбувало сеньйора Зорро у той час, як кінь його скакав по курному шосе і сеньйорита пригорнулася до нього. Він знав, що переслідувачі змушені будуть розділитися на три групи.

Він знову пригорнув до себе сеньйориту, встромив шпори в боки коня і люто продовжував скакати.

Розділ XXXII

ПО П’ЯТАХ

Над горами зійшов місяць.

Сеньйор Зорро зволів би, щоб у цю ніч небо було вкрите хмарами і місяць затемнений, тому що він їхав по верхній стежині, переслідувачі його були позаду й могли бачити вершника на фоні неба, що прояснилося.

Коні кавалеристів були свіжі, і крім того більшість з тих, що належали людям з ескорту його превосходительства, були чудовими і найшвидшими у всій країні, здатними на тривалу їзду при неймовірній швидкості.

Але тепер розбійник думав тільки про те, щоб якомога швидше гнати свого коня і наскільки можна відірватися від переслідувачів, тому що до кінця подорожі йому треба було мати запас часу, аби устигнути зробити те, що задумано.

Він пригорнувся до сеньйорити, хльоснув поводами і наче злився зі своїм конем, як робить кожний гарний вершник. Досягши вершини іншої гори він озирнувся, перш ніж спуститися в долину. Можна було чітко бачити авангард[17] переслідувачів.

Без сумніву, якби сеньйор Зорро був сам, такий стан речей не стурбував би його, бо багато разів він бував у скрутніших ситуаціях і все-таки вислизав. Але тепер перед ним на сідлі була сеньйорита Лоліта, і він хотів сховати її в безпечне місце не тільки тому, що вона була сеньйоритою і жінкою, яку він любив, але також і тому, що він був людиною, що не могла допустити, щоб бранець, якого він звільнив, був знову взятий у полон. На його думку, така подія кинула б тінь на його майстерність і сміливість.

Миля за милею їхав він із сеньйоритою, що притискалася до нього. Жоден з них не сказав ані слова. Сеньйор Зорро знав, що мав перевагу, випередивши своїх переслідувачів, але вважав це недостатнім для своєї мети.

Він пришпорив коня і вони летіли курною дорогою повз гасієнди, де гавкали стривожені собаки, повз хатини тубільців, де стукіт копит змушував бронзових чоловіків і жінок підхоплюватися зі своїх ліжок і кидатися до дверей.

Одного разу він урізався в череду овець, яку вели на базар до Реіна де Лос-Анджелес, і розігнав їх по обидва боки дороги, залишивши пастухів позаду. З прокльонами вони знову зібрали череду, але тільки для того, щоб солдати, які переслідували, знову розігнали її.

Вперед і вперед мчав Зорро доти, доки не побачив далеко перед собою будинок місії Сан-Габріель, що білів у місячному світлі. Він доїхав до перехрестя і поїхав стежиною, що вела до гасієнди брата Філіпа. Сеньйор Зорро був знавцем людей, і цієї ночі він покладався на свою думку про них. Він знав, що сеньйориту Лоліту треба залишити в такому місці, де були б жінки або одягнений у рясу францисканець, що могли б зберегти її. А сеньйор Зорро рішуче бажав зберегти добре ім’я своєї дами, і в цьому відношенні покладався на старого брата Філіпа.

Кінь біг уже не так швидко і сеньйор Зорро мало розраховував на те, що кавалеристи, досягти перехрестя, повернуть на дорогу до Сан-Габріель, як це сталося б, якби не було місячного світла і якби вони час від часу не могли бачити переслідуваного ними чоловіка. Він був тепер на відстані милі від гасієнди брата Філіпа і ще раз устромив шпори в боки коня, прагнучи досягти більшої швидкості.

— У мене буде обмаль часу, сеньйорито, — сказав він їй на вухо, нагинаючись до неї. — Все залежить від того, чи правильно я думав про людину. Я прошу вас довіряти тільки мені.

— Ви знаєте, що я вірю вам, сеньйоре.

— І ви повинні вірити людині, до якої я везу вас, сеньйорито, і слухатися її порад у всьому. Ця людина — чернець.

— Тоді все буде добре, сеньйоре, — відповіла вона і міцніше пригорнулася до нього.

— Ми незабаром знову побачимося, сеньйорито. Я лічитиму години, і кожна з них здаватиметься вічністю. Я вірю, що на нас чекають щасливіші дні.

— Хай допоможе в цьому небо, — шепнула дівчина.

— Де є кохання, там є надія, сеньйорито.

— Тоді моя надія велика, сеньйоре.

— І моя! — сказав він.

Потім сеньйор Зорро повернув на проїзну дорогу, що вела до брата Філіпа, і кинувся до його будинку. Намір полягав у тому, щоб зупинитися лише на хвилину, аби залишити там дівчину. Він сподівався, що брат Філіп зможе взяти її під свою опіку, а сам він після цього пуститься скакати знову, роблячи якнайменше галасу, щоб відвернути від себе погоню кавалеристів. Він хотів змусити їх подумати, що лише проїхав найкоротшим шляхом через володіння брата Філіпа на іншу дорогу, не зупиняючись в його будинку.

Стримавши поводами коня перед сходинками веранди, він зістрибнув на землю, зняв сеньйориту із сідла і поспішив з нею до дверей. Він постукав у них кулаком, молячи долю, щоб сон брата Філіпа був сторожкий і щоб він легко прокинувся. Здалеку лунав стукіт підків коней його переслідувачів. Сеньйорові Зорро здалося, що пройшло ціле століття, перш ніж старий чернець розчинив двері і зупинився в них, тримаючи в

1 ... 43 44 45 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знак Зорро», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Знак Зорро"