Читати книгу - "Місіс Делловей, Вірджинія Вулф"

поглядом. Голмс — біля дверей. «Ось тобі!» — вигукнув він і з несамовитою рішучістю кинувся вниз на загорожу прибудинкової території місіс Філмер.

— Боягуз! — крикнув доктор Голмс, розчахнувши двері. Реція підбігла до вікна, вона побачила, вона зрозуміла. Місіс Філмер зіштовхнулася з доктором Голмсом. Місіс Філмер трясла фартухом і змушувала її зайти до спальні. Чулися важкі кроки по сходах угору-вниз. Зайшов доктор Голмс — білий як стіна, увесь тремтів, зі склянкою в руці, їй треба це випити, сказав він (що це? Солодка водичка), її чоловік геть покалічився, уже не прийде до тями, їй не треба його бачити, мусить подбати про себе, бідоласі доведеться ще дізнання проходити. Хто ж міг подумати? Щось найшло на нього, ніхто ні в чому не винен (розповідав він місіс Філмер). І чого це його дідько попровадив у вікно, не міг збагнути доктор Голмс.

Випила солодкої суміші, і їй здалося, що відчиняє скляні двері і ступає в якийсь сад. Але куди? Бив годинник — один раз, двічі, тричі; що за розсудливий звук, порівняно з усім цим гупанням і перешіптуванням, немов сам Септімус. Вона засинала. Годинник бив далі, вчетверте, вп’яте, вшосте, а місіс Філмер махала фартухом (сюди не заноситимуть тіло?) і здавалася частиною того саду чи прапором. Вона одного разу бачила прапор, що повільно розвівався на щоглі, коли вони з тіткою гостювали у Венеції. Там ушановували загиблих у боях, а Септімус також пройшов війну. Майже всі її спогади були щасливими.

Вона одягнула капелюшок і побігла в поля — але де це діється? — до якоїсь гори, десь неподалік моря, бо там були скелі, чайки, метелики; тож вони сиділи на скелі. Також сиділи вони в Лондоні, і до них, напівсонних, крізь двері спальні долинав шум дощу, шепотіння, шурхіт сухого колосся й ніжність моря, а їй здавалося, що море загорнуло їх у випуклу мушлю й тихо щось розповідає на березі, де вона лежала, всипана, немов та могила, квітами.

— Він помер, — сказала вона, усміхаючись до бідолашної старенької, що стояла біля неї і дивилася своїми чесними світло-блакитними очима, зверненими до дверей (вони не принесуть його сюди?). Місіс Філмер тільки стомлено зітхала. Ні, ні! Вони його вже відвезли. Чому б їй не сказати куди? Одружені люди мають бути разом, думала місіс Філмер. Але треба робити так, як велів лікар.

— Нехай вона поспить, — сказав доктор Голмс, намацуючи її пульс. Побачила великі обриси його тіла — темну пляму проти вікна. Це бовванів доктор Голмс.

Одна з перемог цивілізації, думав Пітер Волш. Це одна з перемог цивілізації, думав він, коли тоненько задзеленчав неспокійний дзвінок швидкої допомоги. Поквапно й вправно помчала «швидка» до лікарні, перед тим гуманно підібравши якогось бідолаху; хвилину-другу тому, видно, когось скосила хвороба, хтось потрапив під авто чи зазнав серцевого нападу на одному з цих перехресть, як це зазвичай з нами буває. Цивілізація. Після повернення зі Сходу його вражала діловитість, висока організованість, колективний дух Лондона. Кожен екіпаж чи автомобіль із власної волі з’їжджав на узбіччя, даючи дорогу «швидкій». Можливо, це надто похмуро, а можливо, навіть зворушливо, коли бачиш, як водії виявляють таку повагу до «швидкої» із жертвою всередині — ділова людина поспішає додому, але одразу згадує про дружину або про те, що він також міг би опинитися на ношах із лікарем і медсестрою поряд… Ах, в голову лізуть хворобливі, сентиментальні думки, в уяві зринають лікарі, мертві тіла, і невеличкий відблиск задоволення, схожий на хіть, особливо через візуальні враження, стримує від подальших розмірковувань про ці речі — фатально для мистецтва, фатально для дружби. Авжеж. Втім, думав Пітер Волш, коли «швидка» завернула за ріг і те високе надривне дзеленчання долинало вже з наступної вулиці і навіть коли воно, ні на мить не замовкаючи, перенеслося через Тоттенгем-Корт-роуд, саме в цьому й перевага самотності; коли ти наодинці, робиш те, що тобі хочеться. Якщо ніхто не бачить, можеш навіть заплакати. Його надмірна вразливість в Індії, у колі англійців, була для нього справжнім лихом; то заплаче не до ладу, то засміється не до речі. Щось є таке в мені, думав він, стоячи біля поштової скриньки, яка тепер розпливлася від сліз. А чому, тільки Богу відомо. Може, вплив краси чи втоми від важкого дня, що почався з візиту до Клариси, а тоді ще й виснажив його спекою, напруженістю і тим крап-крап-крап одного за одним враженням у такий собі глибокий льох, де вони лежатимуть у темряві, і ніхто про них не дізнається. Почасти саме з цієї причини, через оту таємність, цілковиту й непорушну, життя завжди видавалося йому незвіданим садом із усілякими поворотами й завулками, які завжди його ошелешували, так, направду, аж спирає віддих від таких миттєвостей, як і від тієї біля поштової скриньки навпроти Британського музею, коли в одну мить усе зібралося докупи й раптом розкрилася сутність речей; карета швидкої допомоги, життя і смерть. Здавалося, що буря емоцій винесла частину його єства на якийсь височенний дах, а решта його єства залишилася внизу цілком голою, і вона, немов пляж, виблискувала черепашками на сонці. Так, його вразливість в Індії, в колі англійців, була для нього справжнім лихом.

Якось вони з Кларисою їхали нагорі автобуса, а в ті часи вона легко піддавалася перепадам настрою: то раптом спохмурніє, то не знати чого засяє; але неодмінно немов аж трепетала, і з нею було дуже цікаво; згори автобуса вона безперестанку помічала смішні сценки, незвичайні назви, дивних людей, бо вони мали звичку мандрувати Лондоном і набирати повні сумки скарбів на Каледонському базарі — Клариса в ті дні дотримувалася хитромудрої, нею самою придуманої теорії — розмаїті теорії вони тоді вигадували, лишень теорії, як це завше буває з молодими людьми. Тож її теорія досить незвично пояснювала почуття невдоволеності: вони не знають інших людей достатньою мірою, інші ж люди, своєю чергою, також не знають уже їх достатньою мірою. Але як пізнати когось іншого? Ось ви щодня з кимось бачитеся; а тоді той «хтось» зникає на пів року чи навіть на кілька довгих років. Авжеж, погоджувався він з Кларисою, аж дивно, що люди одне одного так мало знають. І тут Клариса, сидячи нагорі автобуса, який йшов по Шафтсбері-авеню, сказала, що відчуває себе всюди, не ось тут-тут-тут, і плескала по спинці сидіння, а всюди. І махала рукою, ідучи по Шафтсбері-авеню. Вона була цим усім. А щоб пізнати її чи, наприклад, когось іншого, треба зійтися з людьми, що її