Читати книгу - "Місіс Делловей, Вірджинія Вулф"

доповнюють, потрібно побувати в певних, дорогих її серцю місцях. Незвичну близькість відчувала вона до людей, із якими ніколи й словом не перемовилася, до випадкової жінки на вулиці, до незнайомого чоловіка за прилавком, навіть до дерев чи повіток. Усе це знайшло своє відображення в її трансцендентальній теорії, і ось та теорія з огляду на Кларисин страх перед смертю дозволяла їй вірити або казати, що вона вірить (попри свій скептицизм) у те, що все наше видиме єство, себто та наша частина, яку видно, — надзвичайно скороминуща порівняно з іншою, невидимою частиною (вельми поширеною), тому після смерті залишається тільки невидима частина, переходячи до тієї чи тієї людини або ж навіть перебуваючи в якихось певних місцях… можливо, можливо.

Коли озирнутися на їхню довгу, майже тридцятирічну дружбу, її теорія, здається, таки справджувалася. Короткочасними, невдалими, часто болючими були їхні зустрічі, і то переважно через його часту відсутність і всілякі там перешкоди (сьогодні вранці, наприклад, зайшла Елізабет, немов довгонога лошиця, красива, мовчазна, саме під час розмови з Кларисою), але на його життя вони справляли просто незмірний вплив. Тут захована велика таємниця. Тобі дається гостре, тонке, непоказне зернятко — побачення, часто страшенно болюче, але потім, значно пізніше, в якомусь, здавалося б, неможливому місці воно проростає, розкривається, починає пахнути, ти можеш його торкнутися, скуштувати, відчути, збагнути — і це по сплину довгих років, коли воно вважалося вже втраченим. Ось так і Клариса до нього приходила: на облавок корабля, у Гімалаї; ось так візьме та й із якогось дива прийде до тебе (так само Саллі Сітон, дружелюбна, запальна дурепа! — згадала про нього, коли побачила блакитні гортензії). Ніхто інший не мав на нього такого впливу. Ось так неждано приходила вона до нього проти його волі, холодна, погордлива, критична або чудова, романтична, схожа на луг чи англійські жнива. Найчастіше вони бачилися на селі, не в Лондоні. Раз за разом бачилися в Бортоні…

Дістався готелю. Перейшов вестибюль із пагорбами рудуватих крісел і канап, із гостролистими, на вигляд зачахлими вазонами. Зняв свій ключ із гачка. Молода дівиця подала йому кілька листів. Підіймався нагору — найчастіше він бачив її в Бортоні, під кінець літа, коли приїжджав туди на тиждень або ж навіть на два, як це було тоді заведено. Ось вона стоїть на вершині пагорба, руками притримує волосся, її плащ роздувається, а вона кудись рукою показує і їх гукає — бачить унизу річку, це Северн. Або потім у лісі нагріває чайник — пальці неповороткі; дим звивається у реверансах, віє їм в обличчя; а за ним видніється її рожеве обличчя; або заходить вона до якогось будинку і просить води у старенької, яка потім навіть виходить на ґанок подивитися їм услід. Вони завжди ходили пішки, інші — їздили. Їзда її втомлювала, вона не любила тварин, хіба що собак. Не одну милю доріг вони з нею отак сходили. Аж раптом вона зупиниться й думає, куди ж це вони забрели, а тоді тягне його в протилежний бік; і постійно вони сперечалися — про поезію, про людей, про політику (на той час вона мала радикальні погляди); і ніколи нічого не помічали, допоки вона не зупиниться й не гукне його, побачивши якийсь незвичний краєвид чи дерево, бо хоче, щоб він також побачив; і так знову й знову по скошених полях вона йшла вперед із квіткою для тітоньки і, пропри свою тендітність, ніколи не втомлювалася; а щойно збиралися сутінки, вони поверталися до Бортона. Після вечері старий Брайткопф відчиняв кришку піаніно й без голосу виспівував собі, а вони, потонувши в кріслах, душилися від сміху, а потім таки не витримували, пирскали й реготали — геть безпричинно. Сподівалися, що Брайткопф не чує. А зранку вона знову пурхала то вгору, то вниз, немов та трясогузка перед будинком…

Ага, від неї лист! Блакитний конверт, її почерк. Доведеться прочитати. Знову зустріч із обіцянкою душевних мук! Читання її листів — справа не з нелегких. «Просто божественно, що його побачила. Мусила про це сказати». Усе.

Це його засмутило. Роздратувало. Ліпше б вона цього не писала. Після всіх його думок — ніби удар ліктем під ребра. Чому не залишити його в спокої? Вона одружена з Делловеєм і живе з ним щасливо вже купу років.

У готелях не дуже й одпочинеш. Або й зовсім не відпочинеш. Скільки ж то людей вішало свої капелюхи на той вішак. Навіть мухи встигли посидіти не на одному чужому носі. А чистота, що одразу впадає в око, — ніяка не чистота, а радше оголеність і холодність; щось таке загальноприйняте, що має тут бути і все.

Ще з удосвіта сопіла тут сухоребра матрона, усюди зазирала, ганяла покоївок із блакитними носами, казала щосили все скребти, буцімто наступний постоялець — це шматок м’яса, який треба подати на ідеально чистому тарелі. Для спання — одне ліжко, для сидіння — одне крісло, для чищення зубів і гоління — мийниця й дзеркало. А книжки, листи, халат на безликості волосяного матраца здавались недоречною зухвалістю. Саме Кларисин лист змусив його все це помітити. «Божественно, що Вас побачила. Вона мусила про це йому сказати!» Склав аркуш, запхав кудись між папери; нізащо не читатиме знову!

Для того, щоб він отримав цей лист до шостої години, вона мусила взятися за писання одразу після його відходу; наклеїла марку, когось відправила на пошту. Як то кажуть, так на неї схоже. Ага, її засмутив його візит. Розбудив почуття; поки цілувала йому руку, то пошкодувала про все, навіть позаздрила йому, можливо, згадала його слова (він же бачив усе з виразу її обличчя) — як вони змінять світ, коли вона вийде за нього заміж, а сталося інакше: середній вік, посередність; і тут вона змусила себе зі своєю невгамовною енергійністю все відмести набік; у ній була якась така нитка життя — надзвичайно міцна, витривала й напориста в подоланні перешкод і здобутті перемог, якої він ні в кому не бачив. Так, щойно він пішов, у ній відбулася зворотна дія. Вона почала його шкодувати, розмірковувала над тим, що б таке зробити, аби його хоч трохи втішити (ніколи не знала чим), і він навіть бачив, як вона зі сльозами на очах кидається до бюро й черкає скупий рядок слів, який має його зустріти… «Божественно, що вас побачила!» І це цілком щиро.

Пітер Волш уже й черевики розшнурував.

Але нічого доброго не вийшло б з їхнього шлюбу. Бо вийшло інакше,