Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 34

Я стояла на терасі й насолоджувалася на диво приємним та теплим ранком. Сонце лише от-от зійшло, а вже зігрівало своїми тепленькими промінчиками. Проте все навколо змінилося і навряд чи мені ще доведеться споглядати ту неземну картинку, що відкривалася з нашого маєтку. Даріс сказав, що зараз там надто небезпечно, а сюди ніхто не насмілиться поткнутися. Та й навіть якщо таки зробить це, то однозначно не нападатиме – надто багато охорони навколо.

Проте мені й тут також дуже подобалося. Як-не-як, а це королівський замок. Як він взагалі може комусь не подобатися, коли побувати в ньому змалечку мріють всі ендорчики. А ще тут був досить красивий сад з постійно квітучими деревами та унікальними квітами. Найбільше ж мій погляд привертали чорні лілеї, яких не бачила раніше. До них якраз саме схилився…Лейковіц? Та не може цього бути. Він повинен був би залишатися в академії. Напевне знову ілюзія, які останнім часом привиджувалися мені повсюди. От наче й мої магічні здібності повинні були заблокуватися, але відчуваю крихту енергії чарів і досі.

– Щось цікаве побачила?– підійшов Даріс, пригортаючи мене до себе.

– Та ні.  Напевне здалося,– прошепотіла, насолоджуючись теплими обіймами чоловіченька.– Ти сьогодні знову кудись їдеш?

– На жаль. Один з кейнторіанців сказав, що заговорить лише зі мною, тож маю їхати. Це може стосуватися долі всього королівства.

– Думаєш, кейнторіанці наважаться напасти на Ендоран?

– Вони вже наважилися. Для мене ти навіть більше, ніж просто Ендоран – ти моє все.

– А якщо серйозно?

– Я кажу абсолютно серйозно.

– Дарісе…

– Ну добре. Такий перебіг цілком можливий, але до кінця ще нічого не вирішено. Їм буде зручніше просто скинути нас із трону, ніж йти боротися у відкриту. Тому ця розмова буде для нас вкрай важливою. Можливо, вдасться випередити їх та влаштувати свою невеличку диверсію.

– То може мені краще не йти на цей благодійний вечір?– з надією запитала я. Іти на якийсь дурнуватий вечір не хотілося. Тим паче, що слово «благодійний» до нього абсолютно не пасувало. Це просто буде звичайне збіговисько «кращих» людей суспільства для того, щоб похизуватися сукнями та великими статками.

– Щось мені підказує, що це зовсім не через кейнторіанців,– з насмішкою промовив Даріс.

– Якщо я ще раз побачу Алісінку Пебройс, то з залу вийде лише одна з нас!

– Ну-ну, не перебільшуй. Все буде добре. А мені вже й справді час.

Даріс пішов, залишивши мене наодинці зі своїми роздумами. А може мені таки пощастить і я не потраплю туди? Ну будь ласочка.  

Але шоста вечора наближалася невблаганно швидко і я вже мала виходити, щоб встигнути потрапити у самісіньке кубло змій. Ну і щоб ті позатикали свої роти, вбралася моя скромна особина у абсолютно не скромну сукню. Звісно, вона була напрочуд закритою, як і повинна бути сукня королеви, але вона була настільки елегантною та красивою, що ніхто не зміг би перевершити цього творіння персикового кольору.

– Привіт. Ми можемо поговорити?– раптом виринув нізвідки Лейковіц, поки я йшла до карети. Так-так, той самий, що прийшов якось мене вітати у академії, привівши з собою ще кількох трупиків. І це була однозначно не ілюзія.

– Ще тебе мені не вистачало,– швидко розвернулася і попрямувала до карети, хоч всією душею прагнула, щоб він мені не дав цього зробити.

– Не йди, Даяно. Благаю. Я ж тебе так щиро кохаю,– підскочив до мене Лейковіц і потяг у гущавину саду, звідки був ще один вихід до міста, який майже не охороняли.

Я йшла, мовчки радіючи, насміхаючись, але не показуючи цього і не могла зрозуміти, чому мене ніхто не спиняє. Це ж охорона як-не-як. Для чого тоді її Даріс взагалі приставив до мене? Та он хоча б Колін, він же мав піти за мною. Але ні, стоїть собі й розмовляє чи то з Філіпом чи то ще з кимось. Чому вони обоє мене не бачать? Чому мене взагалі ніхто не бачить? Та з якого дива я продовжую йти з Лейковіцем? Якщо така справа, то я просто можу в саду перечекати весь вечір.

– Що відбувається?– спробувала зупинитися, хоч трохи поворухнути руками, але абсолютно безрезультатно. Практично всі мої рухи сковували якісь чари, магічного сліду яких не могла побачити через те… Точно, у мене ж зараз немає сили.

– А я думав, що це питання пролунає набагато раніше,– посміхнувся мій ворог номер один ще з часів магічної академії.– Ти пробач за незручності, але тільки так я зможу розірвати ваш зв’язок. Скільки ж років довелося чекати на цей момент.

– Ти про що?– навіть не збиралася починати панікувати. Не дочекається.

– То тебе твій чоловіченько ще й не попередив? Цікаво-цікаво,– вдавано замислився Лейковіц.– А я то думав, що про ритуал повинні знати обидві сторони.

Я ж вдала переляк, а сама собі спокійнісінько продовжила підкорюватися його магії. Цікаво, коли ж він нарешті зрозуміє, що як завжди просто вгадав з моментом, але не прорахував всіх варіантів. Наприклад, того, що оце «викрадення» – просто гра для мене і я ще можу чаклувати, хоч й дуже слабко.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍