Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 35

– То он куди поділося запрошення для Бель… Ти ж був на нашому весіллі, правильно?– промовила попри тираду Лейковіца, згадуючи той злющий погляд, через який сама мало не зіпсувала собі весілля.

– О так. І навіть не уявляєш скільки разів мені хотілося зірватися з місця та припинити ту нікчемну церемонійку. Але знаєш, не очікував, що така миршава падлюка як ти, стане королевою. Здивувала так здивувала… Браво,– зааплодував, істерично регочучи.

– Ти ж казав, що кохаєш мене,– хмикнула я, пригадуючи десятки зізнань, одне з яких прозвучало буквально кілька хвилин тому.

– Ой, не слухай мене. Деколи буває як змелю дурницю, то й сам дивуюся. Я і покохати тебе? Аж гидко.

– І то правда. Мені аж гидко від думки, що я колись задумувалася про те, що наші стосунки взагалі можливі. Добре, що це було лиш декілька секунд і дякую, що одразу показав, яка ти нікчема.

– Замовкни! Зараз же!– заревів Лейковіц.

– А як ні, то що?– посміхнулася я і вперше за сьогоднішній день ця посмішка була абсолютно щирою.

– Тоді тобі залишиться жити максимум годину. Повір, краще не зли мене. А то якось не хочеться псувати свій ідеальний план. Це ж має запам’ятатися на все життя.

– О, ця зустріч точно запам’ятається. За годинку-дві, ну може максимум три, тобі залишиться лише згадувати сьогоднішній день, сидячи за холодними гратами.

– Ну чому ж так радикально? А як же наше кохання?– повернувся до мене Лейковіц і в його очах вже не було тієї тьми, що могла б нажахати (але не мене).

– З тобою все в порядку?

– Так, кохана. А тобі зручно? Будиночок вже тут, недалеко. Повір, я не хотів цього-всього. Це заради тебе, заради нас і нашого спільного майбутнього,– на диво ніжним голосом промовив він.

Я ж мало на місці не застигла. Здавалося, що переді мною зовсім інша людина. Може, яка магія? Кейнторіанці могли знайти людей з мого минулого й підіслати їх, а потім змусити їх зрадити мене у найвідповідальніший момент.

Дивилася на нього і не могла зрозуміти, як правильно вчинити в такій ситуації. З одного боку він ворог, але з початку нашого знайомства, коли магія некроманта ще не прокинулася, я бачила зовсім іншу людину. Лейковіц завжди був веселим, сипав жартами направо й наліво, був душею компанії. Він вже з перших днів здобув повагу не тільки одногрупників, а й викладачів. Саме Лейковіц допоміг мені розвіяти тугу за рідним домом, постійно втягуючи в усілякі пригоди. І якось ми залізли в склеп, де прокинулася його магія. Тоді я побачила вперше цю його темряву. А що, як частково це була саме моя вина? Що, як я його змусила стати таким?

– Проходь,– промовив Лейковіц, а я почула ту саму теплоту в голосі, як і шість років тому.– Пробач за все це, але так треба.

– Для чого?

– Краще не питай. Я все одно не знаю відповідей.

І я не питала. Чомусь раптом прийшло розуміння того, що ще слово і зможу знову повернути того темного, що немов заволодів мозком давнього друга. І як не дивно, хотілося допомогти. Жаль, що зрозуміла це лише зараз. Як і шкодую про те, що хтось потребує моєї допомоги саме у той момент, коли я втратила здібність чаклувати. Чи ні?

Поворухнула рукою в звичному жесті, попри те, що вона надійно була прив’язаною до стільця. На щастя, прив’язувала мене добра сутність Лейковіца. А ще просто прекрасно, що я нарешті змогла повноцінно рухатися. Ну як, попри зв'язані руки та ноги. Мабуть, він наклав антимагічний щит на дім, позбавивши також і можливості чаклувати в ньому.

– Ану не сіпайся!– гримнув Лейковіц. Ненадовго ж відступила його темна сторона. Але дякую й на тому. Хоча…за що? Тепер перевага однозначно на моєму боці, а то ще могло б стати його жаль.– Магія не діє в радіусі ста метрів, тож навіть не намагайся. Та й в тебе нічого не вийде, сама знаєш.

– Та то зрозуміло, але ти б також перевірив якби опинився у такій ситуації. І давно ти у нас таким крутим магом став?

– Тихо,– шепнув він, зав’язуючи пов’язку, яка не давала вимовити ні звуку та швидко покрокував геть.

Я уважно прислухалася до вкрадливого звуку чобіт Лейковіца, прикидуючи варіанти того, що могло його відволікти, а потім почула фиркання Сокола і звук бійки. Тоді то й до мене дійшло, що я досі сиджу зв’язана, а мені це не зовсім то й подобається…

На «шести» дострибала до столика й сяк-так схопила щось гостре. Швиденько звільнилася й вийшла назовні, потягуючись. Це було б досить ефектною появою, якби бійка ще не тривала і перевага (в тому числі й чисельна) була не на боці Даріса, який чомусь примчав сам.

Я швидко повернулася до будинку й понишпорила по шухлядах. Досить швидко видобула звідти набір кухонних ножів і помчала назад з посмішкою азартного гравця на вустах. Метати гострі вістря я вміла як ніяк добре.

– От і навіщо я сюди примчав?– вдавано засмутився Даріс.– Ти ж он і сама прекрасно впоралася б.

– Дякую-дякую,– артистично вклонилася, на ходу метнувши кілька ножів по нападниках.– Але ну що б я робила без тебе?

Раптом поприїжджали охоронці й почали скручувати нападників. Залишалося лише мовчки стежити за тим, щоб ніхто нікуди не втік. Останні промінчики сонця, дерева навколо зі світлячками, ми з Дарісом і цей весь натовп… як же романтично. Ми стояли і милувалися картиною, коли…

– Це ще не все,– викрикнув Лейковіц  та помчав до нас.

Не знаю як так, але охорона не встигла його зупинити. Даріс же став попереду мене немов захищаючи. Лейковіц впав практично одразу, а в його очах знову не було темряви.

– Даяно, пробач мені за все.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍