Читати книгу - "Літератор, Тарас Мельник"

Знайомий смайлик

Майор Деканозов запросив у кабінет Андрія Стеценка. Він планував провести координаційну нараду, щоб визначитися з подальшими напрямками розслідування. Новина про зізнання молодої письменниці ще не встигала піти між поліцейськими із спеціальної групи, тому Деканозов продовжував топтати одне й те ж саме місце. Тільки перед нарадою Василина розповіла йому про все.

Дізнавшись інформацію, Деканозов все одно не став переносити нараду. У своєму кабінеті він зібрав шестеро підлеглих і запросив одного з експертів, які перевіряли квартиру вбитої Галини Шпак. Вони мовчки сиділи й очікували вказівок начальника. Тільки з появою Стеценка робота знову відновилася.

— Поділися новими даними з колегами! — запропонував Деканозов.

Однак Василина Гавриленко не промовила й слова, поки Стеценко не кивнув на знак згоди. Вона чула про попередній витік інформації за межі відділку та його наслідки, тому проявляла крайню обережність.

— Я гарантую вам, що ніхто з присутніх не сприятиме витоку, — майор Деканозов наче прочитав думки Стеценка. — Подібне більше не повториться.

— Все нормально, — Стеценко поглянув на нього, даючи свою згоду.

— Мотиви вбивства нам відомі, — почала Гавриленко. — Наступна жертва теж відома, тому Хмельницьку ми не можемо відпустити з відділку. Вбивця не стане очікувати і завдасть удару при першій нагоді. Потрібно бути винятково уважними, якщо ми не хочемо втратити свідка.

— Вам вдалося знайти якісь зачіпки стосовно особи вбивці? — перепитав Деканозов, почергово слідкуючи за Василиною Гавриленко та Стеценком.

Андрій випив води з одноразового стакана і відповів на запитання:

— Ним керує помста. Четвірка письменників довела до самогубства одну свою колежанку, яка писала під псевдонімом Владислава Левицька. Нам треба зв’язатися з Дніпром і негайно запросити дані по справі цієї Владислави. Наш свідок стверджує, що вона була родом звідти, — Стеценко знову захотів води. — Але невідомо, чи це справжнє ім’я. Жінка могла писати під вигаданим ім'ям, тому головний орієнтир – самогубство жінки двадцяти-сорока років у Дніпрі. Може, й не там, однак більше вказівок на неї немає. Василина з цим впорається, поки ми намагатимемося знайти інші докази. Він стежив за ними всіма декілька місяців, тож міг напартачити десь набагато більше…

— Тобто, мертва жінка наш єдиний спосіб знайти його? — Деканозов якось невпевнено грався ручкою, не розуміючи, яким чином діяти далі. — А якщо він припинить убивати, тоді ми взагалі не зможемо нічого знайти та довести…

— Він не припинить убивати! — перебив Стеценко.

— Чому ви так впевнені? — поцікавився Деканозов.

— Вбивця одержимий помстою, — впевнено відповів Стеценко. — Заради неї він готовий пожертвувати всім – навіть життям. Поки не дістанеться до пані Хмельницької, його ніщо не зможе переконати припинити убивати.

— Інших об’єктів агресії він не має? — продовжував Деканозов.

— Згідно розповіді свідка, не повинен мати, — відповіла Василина. — Тільки четверо взяли участь у доведенні до самогубства письменниці.

Один з підлеглих Деканозова уважно вислухав і підняв руку, наче він сидів на уроці та просив у вчителя дозволу висловити свою думку.

— Говоріть! — підтримав його Стеценко.

— Можливо, ми спробуємо самі виманити вбивцю, — сказав він.

— Назвіть своє ім’я та звання, — зупинив Стеценко.

Чоловік піднявся на ноги, відчуваючи, що отримає на горіхи від офіцера.

— Лейтенант Сидоренко, — сказав він.

— Що ви пропонуєте? — запитав Стеценко.

Деканозов уважно дивився на підлеглого, очікуючи мудрої поради.

— Спіймати на живця, — пояснив Сидоренко. — Він планує полювати на жертву, яка в нас у відділку. Ніхто про її візит ще нічого толком не знає, тому ми можемо заманити вбивцю у пастку…

— Ну, да! — похитав головою Деканозов. — Ми дебіли, а ти геній.

Стеценко усміхнувся, але далі не підтримав глузування з молодого офіцера.

— Ваш начальник правий, — сказав Андрій. — Ви зараз намагаєтеся загнати нас у пастку, з якої потім не вдасться вибратися. Вбивця має чудову підготовку і здатний виявити спостереження. Можливо, він уже знає про візит дівчини до нас у відділок. Та й не забувайте про події біля квартири Галини Шпак…

— Але інакше ми його швидко не спіймаємо, — парирував Сидоренко.

Чоловік, який сидів поруч з ним, також не витримав і заговорив.

— Макс правий! — додав він за другом. — Виберемо квартиру, оточимо з усіх боків нашими людьми і спровокуємо його на спробу проникнути. Ви ж самі так у Карпатах вчинили з Вендіго. А зараз чомусь боїтеся ризикнути…

— Вендіго не знав про нас, а цей читає всі наші кроки! — сказав Стеценко.

— Хто ж він такий, що здатен слідкувати за нами? — запитав Деканозов.

Стеценко відмовчався, оскільки мав занадто багато варіантів.

— Відомо, що цей вбивця геній на просторах інтернету, — відповіла замість напарника Гавриленко. — Він здатен поширювати віруси та проникати з їхньою допомогою у різні оперативні системи. А тоді ще й відслідковує об’єкти. Тож будьте певні у тому, що телефон Марини Хмельницької йому вдалося поставити на стеження ще до того, як вона подумала попросити допомоги у поліції.

— Треба шукати по конторах, — продовжив за нею Деканозов. — Такі рідкісні навички не кожному хакеру по зубах, тому він мусив десь засвітитися.

— Цим ваші люди займуться! — погодився Стеценко.

Деканозов поглянув на нього, витримав паузу і запитав:

— А, може, все таки варіант хлопців спробуємо?

Стеценко помахав головою.

— Ризикувати чужим життям я не планую…

Він не встиг договорити, як до кабінету зайшов ще один поліцейський і приніс у руках свій ноутбук. Присутні на нараді витріщили очі, нічого не розуміючи. Василина дивилася на Стеценка, а той у відповідь на неї.

— Майоре! — звернувся чоловік до Деканозова. — Тут таке…

— Він поклав комп’ютер на стіл перед Стеценком і відступив назад.

Андрій уважно подивився на екран, помітивши знайомий смайлик. За мить під смайликом вистрибнув таймер і рядочок тексту.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍