Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

навіть прості служниці на радощах заохочували принцесу: «Ну, все-таки пошліть йому відповідь, пошліть...» — але, на жаль, через свою надмірну сором’язливість вона не читала того, що писав Ґендзі.

«Ну що ж, тоді при слушній нагоді він зможе поговорити з нею через ширму, і якщо вона йому не сподобається, то на цьому все скінчиться. А якщо, навпаки, вона припаде йому до серця так, що він її часто відвідуватиме, то ніхто мене за це не осудить», — вирішила запально-легковажна Тайфу й навіть власному батькові про це нічого не сказала.

Одного вечора після двадцятого дня восьмого місяця, коли місяць з’являється дуже пізно, в небі яскраво сяяли самі зірки, а вітер, навіваючи смуток, шелестів верхів’ям сосен, принцеса крізь сльози розповідала Тайфу про давні часи, коли ще жив її батько. «Кращого випадку не буде», — подумала Тайфу й, видно, сповістила Ґендзі, бо той, як завжди, тишком-нишком одразу прибув.

Коли нарешті на небі з’явився місяць, принцеса зажурено споглядала стару огорожу, а потім на прохання Тайфу почала легенько перебирати струни кото, які звучали вельми приємно. «От було б добре, якби вона грала ніжніше й не так старомодно!» — невдоволено думала легковажна Тайфу. Сторонніх людей поряд не було, і Ґендзі легко проник у внутрішні покої і звідти покликав Тайфу. А та, вдаючи, нібито ні про що не здогадувалася, повідомила принцесі: «Дивина та й годі! Одним словом, прийшов пан Ґендзі. Він часто дорікав мені за те, що ви нехтуєте його листами, а оскільки я зволікала, мовляв, не можу на неї вплинути, то заявив: «Піду сам і все поясню». Що ж йому відповісти? Він не прийшов заради якогось легковажного вчинку, а тому не годиться його відсилати. Краще поговоріть з ним через ширму», — порадила Тайфу, і принцеса, засоромившись, сказала: «Але ж я не знаю про що говорити...» Невдала спроба заховатися в глибині будинку видала її цілковиту, майже дитячу, недосвідченість. Тайфу засміялася.

«Е ні, такого поважного гостя не годиться поміщати на галереї. Адже він не здатний на жодне зухвальство або легковажність», — переконувала Тайфу і, власноруч зсунувши перегородку, що відокремлювала два покої, поклала за нею гостеві подушку для сидіння. Спостерігаючи, як вона клопочеться, принцеса ще більше зніяковіла, та оскільки сама не знала, як треба розмовляти з такою особою, то поклалася в усьому на Тайфу.

Невдовзі стара годувальниця та інші служниці порозходилися по своїх покоях і віддалися вечірній дрімоті. Лише дві чи три молодші жінки не могли заспокоїтися, охоплені бажанням побачити того, хто славився у світі небуденною красою. Вони надягали на принцесу найкраще вбрання, щоб надати їй привабливої зовнішності, а вона сама залишалася до цього байдужою. Ґендзі, який не пошкодував зусиль, щоб стати непримітним під час таємних походеньок, був, однак, таким прекрасним, що Тайфу мимоволі зітхнула: «От би показати його тому, хто може оцінити! Тільки не в цій занедбаній оселі...». Однак її тішила лагідна вдача принцеси, нездатної на якусь несподівану витівку. Проте на душі у Тайфу було неспокійно, бо вона відчувала, що, позбувшись постійних докорів Ґендзі, на жаль, стане причиною майбутніх страждань дочки принца Хітаці.

А Ґендзі, зважаючи на високе походження обраниці, уявляв собі, що вона виявиться набагато витонченішою, ніж по-сучасному пихаті манірниці. Коли нарешті, спонукувана служницями, принцеса тихо наблизилася до перегородки, спокусливі пахощі сандалового дерева, що попливли в повітрі, переконали його, що він не помилився. Він довго розповідав їй про тугу, якої зазнав останнім часом, але, навіть перебуваючи поруч, принцеса не вимовила жодного слова. «Невже це все безнадійна справа?..» — зітхнув Ґендзі.

«Хтозна-скільки разів

Вашим мовчанням переможений,

Я відступав,

Та все ж вертався із надією,

Що ви не скажете: «Мовчіть...»

Ясно скажіть, розійдемось чи ні? Бо за невизначеність нічого гіршого немає», — поскаржився він. Дочка годувальниці, вельми жвава особа на прізвисько Дзідзю, видно, не стерпівши недоречного мовчання, підійшла ближче до перегородки й сказала:

«О ні, я не бажаю

Дзенькотом дзвіночка[133]

Урвати вашу мову.

І все ж чомусь

Відповісти мені несила...»

Почувши зовсім ще юний, без особливої ваги голос, Ґендзі, не підозрюючи, що говорила посередниця, здивувався: «Чи не надто сміливо вона поводиться?» — але сказав: «Така відповідь мене настільки ощасливила, що я втратив мову...

Давно я знаю,

Що мовчання

Цінніше за слова,

Але твоя німота

Понад усе жорстока».

Він говорив далі про всякі дрібниці, про те, про се, то жартома, то серйозно, але, на жаль, даремно! «Що за дивина? Невже вона думає не так, як інші жінки?» — запитував він себе роздратовано й, повільно відсунувши перегородку, зайшов у внутрішні покої. «От негідник! Приспав мою пильність...» — обурилася Тайфу. Але, хоча жаліла принцесу, вдала, ніби ні про що не знає, і заховалася у своєму покої. А молоді служниці, готові все пробачити особі, славетній небуденною красою на всьому світі, навіть голосно не зітхали. Їх турбувало лише те, що вторгнення було таким зненацьким.

Сама ж принцеса, ошелешена несподіванкою, відчувала тільки розгубленість і сором. «Саме такі жінки, цнотливі й дбайливо виховані, тепер мені подобаються», — думав Ґендзі, силкуючись дивитися крізь пальці на деякі прикрі й незрозумілі риси її поведінки. Але чим вона могла його завоювати? Тому, важко зітхаючи, він залишив її оселю ще задовго до світанку. Тайфу лежала без сну, прислухаючись з думкою: «Чим же все скінчилося?» — і вдаючи, ніби нічого не помічає, навіть не виявила бажання провести гостя. Зрештою, йому самому не хотілося нікого бачити.

Повернувшись у садибу на Другій лінії, Ґендзі ліг відпочивати і, думаючи про те, як важко в цьому світі досягти своєї мрії, водночас щиро співчував дочці принца Хітаці, жінці такого високого роду. І от коли він віддавався болісним роздумам, до нього прийшов То-но цюдзьо: «Ще досі спите? Думаю, напевне, була причина». А Ґендзі, піднявшись, відповів: «Дуже приємно розслабитися самому в ліжку. А ви з Імператорського палацу?» — «Так, звідти. Вчора ввечері я дізнався, що сьогодні обиратимуть музикантів і танцівників для церемонії відвідування Його Величністю палацу Судзаку. Я приїхав доповісти про це батькові, міністру, а потім повернуся в палац». Напевне, він квапився.

«Ну якщо так, то і я з вами», — сказав Ґендзі й звелів принести ранкового рису, щоб самому поснідати й гостя пригостити. Після того, хоча біля воріт стояли напоготові дві карети, вони сіли разом в одну й вирушили до палацу. «Ви все-таки не виспалися, — дорікав по дорозі То-но цюдзьо, — і, напевне, вам є що приховувати». Того дня у палаці готувалися до церемонії, й Ґендзі не мав вільного часу. І лише надвечір згадав, що має написати традиційного листа для принцеси.

Пішов дощ, але Ґендзі не мав охоти вдруге «перечікувати його» в оселі принца. Давно минув час, коли мав би надійти лист, і невдоволена Тайфу глибоко співчувала принцесі. Сама ж висока особа, вкрай соромлячися події минулої ночі, не ображалася на те, що