Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

19

Тітка Анні померла. Попри обіцянки лікарів, після падіння вона вже ніколи не ходила, навіть із палицею. З ліжка в Народній лікарні її переправили на ліжко в притулку для старих у Стікленді, такому далекому, що ніхто не мав часу провідувати її, тож вона померла в самотності. А тепер її треба поховати на Волтемейдському цвинтарі № 3.

Хлопчик спершу відмовлявся їхати. Він і так чує забагато молитов у школі, каже він, і не хоче чути їх більше. Він уголос висловлює зневагу до сліз, які проливатимуть там. Справляння належного похорону тітці Анні — це лише намагання її родичів почуватися затишно. Її годилося б поховати в ямі в садку притулку для старих. Так можна було б заощадити гроші.

У своєму серці він так не думає. Проте змушений казати матері такі речі, йому треба бачити, як на її застиглому обличчі проступають образа й обурення. Скільки ще треба казати їй, поки вона нарешті нагримає на нього й крикне замовкнути?

Хлопчик не любить думати про смерть. Йому хотілося б, щоб люди, ставши старими і хворими, просто припиняли існувати і зникали. Він не любить бридких старих тіл, на думку про старих, які роздягаються, він здригається. Він сподівається, що у ванні в їхньому домі в Пламстеді ніколи не купалася стара людина.

Його власна смерть — інша річ. Він завжди буде якимсь чином присутній після своєї смерті, ширятиме понад сценою, насолоджуватиметься горем тих, хто спричинив її, а тепер, коли вже запізно, прагне, щоб він ще жив.

Але зрештою разом із матір’ю він іде на похорон тітки Анні. Іде, бо вона благає його, а він любить, коли його благають, любить чуття сили, якого надають благання; крім того, він ще ніколи не був на похороні й хоче побачити, яку глибоку копають могилу й як туди опускають труну.

Похорон аж ніяк не пишний. Тільки п’ятеро людей сумують за тіткою, прийшов прищавий молодий проповідник з голландської реформістської церкви. До тих п’ятьох належать дядько Альберт із дружиною та сином, а також мати й він сам. Він не бачив дядька Альберта багато років. Дядько майже вдвічі зігнувся над палицею, з його блідих синіх очей течуть сльози, ріжки коміра стирчать так, немов краватку зав’язували інші руки.

Приїздить катафалк. Розпорядник і його помічник в офіційних чорних костюмах убрані набагато елегантніше, ніж будь-хто з них (сам хлопчик у шкільній формі школи Св. Йосифа, бо не має костюма). Проповідник проказує африкаансом заупокійну молитву по сестрі, потім катафалк поставили біля могили, і труна сповзла на дві жердини, покладені над ямою. На превелике розчарування хлопчика, труну не опустили в могилу — ця операція, здається, мала зачекати, поки прийдуть цвинтарні робітники, — але розпорядник тихенько показав, що вони можуть кинути на неї грудки землі.

Почався дощик. Їм тепер вільно йти, вільно повернутися до власного життя.

По дорозі назад до брами, через гектари старих і нових могил, хлопчик іде позаду матері та її кузена, сина дядька Альберта, що півголосом розмовляють. Вони, помічає він, мають однакову важку ходу, однаково піднімають ноги і важко опускають їх, спершу ліву, а потім праву, наче селяни в черевиках із дерев’яною підошвою. Дюб’єлі з Померанії: селяни з села, надто повільні й важкі для міста, недоречні там.

Він думає про тітку Анні, покинуту тут під дощем, у забутому Богом Волтемейді, думає про довгі чорні пазурі, які обрізала їй медсестра в лікарні, бо ніхто інший не хотів обрізати їх.

— Ти знаєш забагато, — сказала йому колись тітка Анні. То була не похвала: хоча її вуста зібгалися в усмішку, вона водночас хитала головою. — Ти такий молодий і вже так багато знаєш. Як ти збираєшся втримати це все у своїй голові? — вона нахилилася й постукала йому по голові кістлявим пальцем.

Цей хлопець особливий, сказала тітка Анні матері, а вже мати розповіла про це йому. Але в чому полягає його особливість? Про це ніхто ніколи не казав.

Вони дійшли до брами, дощ пустився дужчий. Перше ніж вони сядуть на свої два потяги — до Солт-Ріверу і до Пламстеду, — їм доведеться чалапати під дощем до станції Волтемейд.

Повз них проїздив катафалк. Мати підняла руку й зупинила його, поговорила з розпорядником. «Вони підвезуть нас до міста», — мовила вона.

Отож довелося вилізти на катафалк і втиснутися між матір’ю і розпорядником, неквапом їхати по Фортреккер-роуд, ненавидіти матір за це і сподіватися, що ніхто зі школи не побачить його.

— Та дама була, мабуть, учителькою, — каже розпорядник. Він говорить із шотландським акцентом. Іммігрант: що він може знати про Південну Африку, про таких людей, як тітка Анні?

Хлопчик ще ніколи не бачив волохатішого чоловіка. Чорне волосся стирчало йому з носа і вух, пасмами випиналося з-під накрохмалених манжет.

— Так, — відповіла мати. — Вона вчителювала понад сорок років.

— Значить, лишила по собі добрий слід, — виснував розпорядник. — Викладання — шляхетна професія.

— А що сталося з книжками тітки Анні? — згодом запитав син матір, коли вони знову були самі. Він сказав «книжки», але мав на увазі численні примірники «Ewige Genesing».

Мати або не знала, або не хотіла казати. Відколи тітка зламала стегно в своїй квартирі, потрапила до лікарні, а потім до притулку для старих у Стікленді, а звідти на цвинтар № 3 у Волтемейді, ніхто не думав про ті книжки, крім, можливо, самої тітки Анні, книжки, які ніхто ніколи не прочитає; а тепер тітка Анні лежить під дощем і чекає когось, хто б мав час поховати її. Тож тільки йому лишилося тепер думати. Як він утримає це все у своїй голові — всі книжки, всіх людей, усі розповіді? І, якщо він не пам’ятатиме, хто ж тоді знатиме про них?