Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

Джон боїться спізнитися з оплатою комірного, бо живе в тій квартирі, збрехавши про свою професію. Підписавши договір і давши конторі завдаток, він не назвався студентом, а зазначив, що працює помічником бібліотекаря, й замість робочої адреси дав адресу університетської бібліотеки.

Але це не зовсім брехня. Від понеділка до п’ятниці його робота полягає в нагляді за читальною залою у вечірні години. Цю роботу звичайні бібліотекарі, здебільшого жінки, воліють не виконувати, бо приперте до гір університетське містечко вночі надто похмуре й самотнє. Навіть його пробирає морозом поза шкірою, коли він відмикає тильні двері й по чорному, мов морок, коридору намацує собі шлях до головного вимикача. Який-небудь злочинець міг би дуже легко заховатись у книгосховищі, коли о п’ятій годині персонал розходиться додому, а потім нишпорити по пустих кабінетах і підстерігати в пітьмі його, вечірнього помічника, щоб забрати ключі.

Увечері до читальної зали ходить дуже мало студентів, дуже мало навіть знають, що вона працює в ці години. Роботи в нього зовсім небагато. Десять шилінгів за вечір дістаються йому як легкі гроші.

Інколи він уявляє собі вродливу дівчину в білій сукні, що зайде до читальні і, не звернувши уваги, сидітиме ще й тоді, як мине година закриття. Він бачить у своїй уяві, як показує їй таємниці палітурної майстерні й каталожної кімнати, а потім іде з нею в зоряну ніч. Такого не сталося ніколи.

Праця в бібліотеці — не єдина його робота. Щосереди пополудні він на факультеті математики допомагає першокурсникам опанувати навчальну програму (три фунти за тиждень), щоп’ятниці знайомить студентів, які пишуть диплом із драматургії, з обраними комедіями Шекспіра (два фунти десять шилінгів), а надвечір працює в підготовчій школі в Рондебоші, готуючи йолопів до вступних іспитів (три шилінги за годину). На вакаціях він працює в муніципалітеті (у відділі державного забезпечення житлом), виписуючи статистичні дані з матеріалів перепису родин. Загалом, коли скласти ці всі гроші, він почувається досить затишно, — досить затишно, щоб сплачувати комірне, платити за університетське навчання, підтримувати дух і тіло й навіть трохи заощаджувати. Йому, можливо, лише дев’ятнадцять років, але він твердо стоїть на ногах, ні від кого не залежить.

До потреб тіла Джон ставиться як до питання простого здорового глузду. Щонеділі варить мозкові кістки, боби та селеру й готує велику каструлю супу, достатню, щоб вистачило на тиждень. По п’ятницях ходить на ринок у Солт-Рівері й купує ящик яблук, або гуав, або якихось інших сезонних фруктів. Щоранку молочар лишає коло його дверей пінту молока. Коли в нього трапляється надлишок молока, він вішає його над раковиною в старій нейлоновій панчосі й робить сир. Крім того, купує в крамниці на розі хліб. Це дієта, яку схвалив би Руссо або Платон. Щодо одягу, то в нього є добрий піджак і штани, щоб ходити на лекції, для інших цілей він має старий одяг і вміє берегти його.

Джон щось довів: кожна людина — острів, їй немає потреби мати батьків.

Інколи ввечері, йдучи по Мейн-роуд у плащі, шортах і сандалях, із прилизаним від дощу волоссям на голові, освітлений фарами автомобілів, що їдуть по вулиці, він здогадується, який дивний у нього вигляд. Не ексцентричний (ексцентричність — це вже певна відзнака), а просто дивний. Він із досадою скрегоче зубами і наддає ходи.

Він стрункий і нескутий у рухах, а водночас млявий. Йому хотілося б бути привабливим, але він знає, що він не такий. Йому бракує чогось суттєвого, якоїсь характерної риси. Щось дитяче ще досі таїться в ньому. Скільки ще чекати, поки він перестане бути дитиною? Що зцілить його від дитинства, зробить його чоловіком?

Зцілить його, якщо прийде коли-небудь, — кохання. Він, може, не вірить у Бога, зате вірить у кохання і силу кохання. Кохана, що судилася йому долею, одразу прозирне його дивну, ба навіть пісну зовнішню оболонку й побачить вогонь, що палає у нього в душі. А тим часом пісний і дивний вигляд — частина того чистилища, крізь яке він повинен пройти, щоб постати коли-небудь у сяєві: сяєві кохання й сяєві мистецтва. Адже він стане художником, він давно вже визначився. А якщо тепер він змушений бути невідомим і сміховинним, то тільки тому, що це доля художника — страждати від невідомості та сміховинності аж до дня, коли він розкриється в усій своїй справжній силі, а глумильники та насмішники замовкнуть.

Його сандалі коштують два шилінги і шість пенсів пара. Вони виготовлені з гуми, і то десь в Африці, можливо, в Ньясаленді. Намокнувши, вони вже не тримаються підошви. Взимку в Кейптауні дощ іде цілі тижні. Йдучи по Мейн-роуд під дощем, він інколи зупиняється поправити сандалю, яка сповзла і бовтається. В такі хвилини він бачить, як посміхаються гладкі кейптаунські бюргери, проминаючи його в комфорті своїх автомобілів. «Смійтеся! — думає він. — Невдовзі я виїду звідси!»

Джон має найкращого приятеля — Поля, що теж, як і він, вивчає математику. Поль високий, смаглявий і підтримує зв’язок зі старшою жінкою на ймення Елінор Лор’є, невеличкою, білявою і гарною якоюсь швидкою, немов пташиною красою. Поль нарікає на непередбачувані настрої Елінор, на вимоги, які вона ставить до нього. І все-таки він заздрить Полеві. Якби він мав гарну досвідчену коханку, що курить сигарети в мундштуку й розмовляє французькою мовою, то невдовзі змінився б, ба навіть переродився, він певен у цьому.

Елінор і її сестра-близнючка народилися в Англії, їх привезли до Південної Африки в п’ятнадцятирічному віці, після війни. Їхня мати, за словами Поля, що спирався на слова Елінор, мала звичай протиставляти дівчат одна одній, засвідчуючи любов і схвалення спершу одній, а потім другій, бентежачи їх, тримаючи їх залежними від себе. Елінор, сильніша поміж двох, зберегла здоровий розум, хоч і досі кричить уві сні й тримає в шухляді ведмедика. Зате її сестра якийсь час була такою божевільною, що її доводилося замикати. Її ще й тепер лікують, вона бореться з духом мертвої старої жінки.

Елінор викладає в мовній школі в місті. Поль, відколи зійшовся з нею, занурився в її коло, коло художників та інтелектуалів, які живуть у районі Ґарденз, одягають чорні светри, джинси й шнуровані сандалі, п’ють міцне червоне вино, курять сигарети «Ґалуаз», цитують Камю й Ґарсію Лорку, слухають прогресивний джаз. Один з них грає на іспанській гітарі, і його можна вмовити вдатись до імітації cante hondo[30]. Не маючи, власне, роботи, вони тиняються цілу ніч і сплять до полудня. Вони ненавидять націоналістів, але не