Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

каже, що вона може бути цілком успішна. Щоправда, жодних гарантій…

Гульвіса слухав її неуважно, занурений у свої думки і, здавалося, взагалі не чув, що вона йому каже. Дона Флор змушена була заговорити голосніше, щоб вивести його з того стану:

— Як не вийде, то не вийде… Але принаймні ніхто не скаже, що ти хотів дитину, а я не зробила все, що від мене залежало… Я подолаю свій страх, ти тільки скажи… — промовила Флор, ковтаючи сльози.

Гульвіса терпіти не міг, коли вона плаче, тому, ніжно провівши долонею по її засмученому личку, всміхнувся:

— Яка ж ти в мене дурненька… Навіщо йти на такі жертви, кладучи себе під ніж? Забудь про цю нав’язливу ідею, я не дозволю, щоб ти дала себе покалічити. І не повертаймося більше до цієї теми.

Бажаючи поставити крапку в цій розмові, він тепло обіймав її, лагідно цілував, ніс на руках через усю кімнату до їхнього подружнього ложа, проте так і не відповів, чи страждає від того, що в них немає дитини, дитини, якої вона не могла йому народити, але це легко могла зробити будь-яка інша жінка… У звичній для нього манері Гульвіса відволікав дону Флор від важких думок.

Чи любив Гульвіса дітей? Ох!, як же він їх любив… Варто було дітлахам його побачити, вони вмить кидали найзахопливіші забавки і мчали назустріч. Гульвіса ніколи не втомлювався гратися з дітьми; тоді він по-справжньому був собою. Мірандау попросив Гульвісу та дону Флор стати хрещеними батьками молодшого з чотирьох його синів; малий змалку обожнював свого хрещеного: щойно його бачив, великий, мов у жабеняти, ротик розпливався в усмішці, хлопчик простягав рученята і, вириваючись від матері, тягнувся на руки до Гульвіси. Вони могли бавитися годинами: Гульвіса імітував крики диких звірів, стрибав, як кенгуру, весело сміявся. То ж як той, хто так любив чужих дітей, міг не хотіти своїх? Але Гульвіса ніколи не зізнавався в цьому дружині, щоб вона не потерпала від страху перед хірургічним втручанням.

Дона Флор лежала на їхньому осиротілому подружньому ложі, і їй допікали докори сумління. Мабуть, не зважаючи на песимізм лікарів, варто було таки ризикнути. Вочевидь вона, хтозна?, повелась на слова дони Жізи, думку якої поділяли багато сусідів і навіть дядько з тіткою. Дона Жіза авторитетно висунула теорію спадковості, щоб заспокоїти безплідну жінку. Навіть тітка Літа, завжди така добра, шукаючи виправдання Гульвісиним витівкам, не раз казала їй:

— Немає злого, щоб на добре не вийшло, доню. От якби ти народила хлопчика, такого ж бешкетника, як Гульвіса? Подумай про це! Господь знає, що творить…

Телес Порту підтакнув дружині:

— Літа правду каже. Щоб жити щасливо, зовсім не обов’язково мати дітей… От як ми, наприклад, у нас же ніколи не було дітей…

Вони і справді щасливо жили, сповна віддаючи себе одне одному: Порту зі своїми недільними пейзажами та дона Літа зі своїми квітами у саду і старим, розгодованим котом, якого вона пестила, мов свою єдину дитину.

Багацько людей у такий же спосіб намагалися втішити дону Флор, але сама вона знаходила в тому лише виправдання свого страху перед операцією, страху, який був, правду кажучи, звичайним егоїзмом.

І ось зараз, під акомпанемент єхидного голосу дони Розилди згадуючи ту далеку ніжну серенаду, вона зізналася собі, що насправді річ не в страху перед операцією. Якби вона так сильно, як Гульвіса, хотіла дітей, то таки наважилась би лягти в лікарню. Але не тужило її серце за материнством, не мріяла вона про залиту дитячим сміхом кімнату. Бо лише Гульвісою жила дона Флор, лише його хотіла бачити в їхньому домі, лише його, її чоловіка та її сина, її «велику дитину».

Наче з туману долинали до неї уривки материної суперечки з доною Нормою:

— Забути його, ось що їй зараз справді потрібно, та погляньте лише на неї — молода дівчина, ще все життя попереду…

— Ніхто її не силував іти заміж за цього негідника… — відрізала дона Розилда.

— Нехай він не виправдав ваших сподівань, але навіщо весь час ганити його ім’я, нащо тривожити небіжчика? Ми, навпаки, повинні будь-що відволікати бідолаху, не давати їй і миті на пекучі спогади, так, вона поновила заняття у школі, але цього мало, вона ж нікуди не ходить, от вийшла б кудись, розважилась, їй неодмінно треба його забути…

Нудне бубоніння дони Розилди знову перервав доброзичливий голос дони Норми:

— Якби ж у них хоча б дитина була…

Дона Флор почула оте — «Якби ж у них хоча б дитина була…», і ця фраза застрягла в її думках. Так, тоді їй було би значно легше… Не почувалась би такою самотньою і порожньою, було б заради кого жити. Надворі, у теревенях сусідок, на месі чи будь-якому святі, на ринку чи в крамниці, скрізь, де опинялася дона Розилда, лунали прокльони на адресу покійного Гульвіси, мовляв, такий він був жахливий, що і слів бракує. І дона Флор затулила вуха, не бажаючи чути тієї заяложеної материної пісні, нехай в її пам’яті буде місце лише любій серцю серенаді. Так і лежала дона Флор на своєму кованому осиротілому ліжку. Ні чоловіка, ні дитини, яка могла би стати їй втіхою.

За прожиті в горі і радості сім років їхнього шлюбу ніщо так не стривожило її, як звістка про те, що начебто на околицях Террейро мулатка Діонісія народила Гульвісі сина. Вона завжди боялася, що він покине її через позашлюбну дитину. Варто було доні Флор дізнатися, що звичні чоловікові походеньки з якоюсь черговою шелихвісткою тривали довше кількох ночей, її серце стискалося від страху, що суперниця народить йому дитину, і перед очима поставала картина, як те дитя простягає до Гульвіси рученята.

Жінок вона не боялася, хоч і ревнувала. «Не переймайся, все це просто задля розваги», — чоловік не виправдовувався, а просто давав зрозуміти, що їй немає чого боятися. А якщо все ж народиться дитина? Дитина — це залізний аргумент, і жодних шансів у дони Флор не залишиться. Вона ладна була крізь землю провалитися, коли дона Динора — і як тільки вона про все знала? — повідомляла, завжди дуже здалеку, а потім щиро вибачаючись, ім’я нової Гульвісиної коханки і подробиці (іноді до найінтимніших деталей!) їхніх стосунків. Доні Флор аж заціплювало, коли уявляла — який жах! — що на світ з’явиться дитина, дитина, що вона її не могла, і найголовніше, не хотіла народити? Тож можете собі уявити, в якому стані була дона Флор, коли одного чудового дня дона Динора прийшла до неї з «останньою» свіженькою новиною про Гульвісу. Мовляв, її чоловік став батьком, а народила йому Діонісія, невимовної краси мулатка, яка була натурницею в багатьох