Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

— Світе зорі, звичайно, а виходжу до гостей у старому наряді! А тобі все одно, так? Як я і в чому я?

З цими словами з печери вийшла вона — світ у ночі триголового правителя, справжня королева.
Вона була зовсім маленького зросту, десь по плече Тарасу, одягнена в довгу сукню, вишиту золотом, з величезним коміром із червоних пір’їн небаченої пташки. Її блідість і витончену стать це лише підкреслювало.

— І це старий наряд? — сміючись про себе, подумав Лесик.

— Так, старий! — несподівано вигукнула вона, дивлячись Лесику прямо в очі.

— Що? — у нерозумінні запитав Тарас.

— Він знає, про що я. Думки у нього дуже гучні, — сказала Людмила.

— А ви... що, думки читаєте? — несподівано для себе запитав Лесик.

Вона засміялася.
— Не читаю я ваші думки, це марна справа. Я їх чую, хоча й грамоті навчена. Письмо, читання, каліграфія...
— А ви думали! Так, я допомагаю своєму Горинишці в переговорах і різних справах, що пов’язані з правлінням. Говорити слова — це одне, а ось що думається в голові, а не вимовляється, — це інше. Ось я й оберігаю його від поганих намірів.
Ну, чую, що ваші наміри чисті, злих і поганих думок немає.

Вона знову засміялася.
— Ви зовсім випадково потрапили до нас. Справи у вас жаб’ячі, а не свої. Він вас сюди прислав, а ви в своїй брехні, яку йому городили, так заплуталися, що й сюди занесло.

Тарас почав намагатися виправдатися, тримаючи свої думки під контролем.
— Так, ти права. Ми не збиралися до вас, це Гова нас направив, щоб ми попросили за нього. Він просив передати, щоб зміїні діти не їли його дітей. Ми з ним уклали мир, і подумалося, що, може, і з тобою, великий Горинич, зможемо домовитися.

Гориня поглянув на Людмилу, вона кивнула головою, підтверджуючи, що все сказане — правда.

— Це добра справа — просити за інших, які самі не в змозі сказати. Але тут я вам не зможу нічим допомогти, — сказав Гориня.
— Гова не розуміє, що це все задумка вищих. Виживає сильніший. Розумієш, мої діти полюють на їхніх дітей, хтось полює на моїх дітей. Справа в тому, що якщо залишити їх у спокої, то через одну зиму на болоті не буде куди ступити від цих жаб. Вони розповзуться і будуть вам докучати. Їх не можна недооцінювати. А що буде через десять зим?
Я так само піклуюся про своїх дітей, як він про своїх і свій народ. Але я мудрий і справедливий правитель, і не буду палити все село через те, що якийсь хлопчик, граючись, задавив мою дитину, продовження мого роду.
Виживає сильніший. Якщо з тисячі або з десятка тисяч вижив один, значить, він уже не простий і зможе постояти за себе і за своїх. Так само відбувається і з усіма народами.
Так задумано вищими богами.

— А якщо народиться не сильний, а мудрий, і його хтось випадково задавить? — не втримався запитав Матвій.

— Ха! Якщо народиться той, хто думає головою, то за волею вищих сил з ним буде все добре, або він зустріне того сильного, хто буде берегти його мудрість.

— А якщо був дурним і слабким, а потім взявся за голову, то що тоді? — також не втримався вигукнув Лесик.

— А ніхто не народжується розумним, сміливим чи чесним, — відповів Гориня. — Усі ми приходимо в цей світ однаковими. І лише обраний нами шлях розкриває нас, робить тими, ким ми є насправді.

— Мудро говориш, Гориню, мудро. Ти правий, це була прохання не від нашого імені, і не за нашою волею ми тут опинилися. Але шлях привів нас до тебе, і не просто так, — сказав Тарас, нервово потираючи руки.

— Не просто так, — прошипів Гориня. — Я якраз їсти захотів, а тут ви з’явилися.

— Аха-ха-ха! — несподівано засміялася Людмилко, дивлячись на Лесика. Відволікаючи таким чином свого нареченого від розмови з Тарасом.
— Які ж ви всі однакові! Навіть на голову таке не налізе. Ти думаєш, що його звуть так, тому що він горе всім приносить? Горинею звуть мого чоловіка тому, що його батьківщиною була найвища гора. Їхній рід був таким — їм і крила потрібні, щоб злітати на такі висоти. Місцеві родичі не мають крил, вони живуть у лісах, під камінням, тому мають слизьку луску і можуть залізти куди завгодно. І все ж колись вони були дуже могутньою расою.

Людмилка одразу перевела погляд на Тараса. Тарас зрозумів, що його думки були почуті, так само, як і Лесикові.

— Василіски? Так, це теж родичі мого чоловіка. Вони неймовірно сильні і народжуються в місцях, де панують піски.

— Дякую за відповідь без питання, велика королево, — сказав Тарас, дивлячись на жінку і намагаючись ні про що не думати.

— Так ось, вислухайте нашу пропозицію щодо миру та союзу між нами, народом людей, і вашим древнім народом.
За цим лісом, а може, навколо нього, стоїть армія одного нахаби, яка сіє смерть і руйнування по всій землі. Їх дуже багато, наче вся нечисть зібралася в одну купу, щоб знищити все живе. І вони не зупиняться лише на людських народах. Після нас вони можуть прийти і за вами. Нам потрібна допомога, щоб їх зупинити.

— Ха-ха! — розреготалися дві голови Горині.
— Так самі й розбирайтеся, чого від нас хочете, — прогримів голос із двох голів.

— Ти ж мудрий правитель. Я лише прошу твоєї підтримки, якщо вона знадобиться. Вони і ліс спалять, і тебе, і Людмилку, і все твоє потомство.

— Не неси дурниць, людина! Ліс величезний, вони не зможуть його пройти, якщо мешканці лісу будуть на спати.

— Таких лісів на землі багато, є і більші. І люди поступово його витісняють, вирубують для своїх потреб, — встряв у розмову Матвій.

— Їх дуже багато, — продовжив Тарас.
— І якщо вони захочуть, візьмуть ліс у кільце і в одну мить підпаллять його. А вони це зроблять запросто. Я тебе прошу як правитель, який намагався, але не зміг викорінити це чудовисько з цієї землі.

— Тарасе, треба йти, — раптом сказав Матвій. — Я відчув запах сліпих. Вони десь поруч, нам треба терміново йти.

— Людська мошкаро, чого ви там шепочетеся? Може, ще щось вигадуєте? Байку мені хочете розповісти чи небилицю? Аха-ха! Ми всі від вас втомилися. Прийом закінчено.
До речі, добре, що вас троє. Може, я й поступлюся своїми принципами, точніше, якщо Людмилка не буде проти, і вами повечеряю.