Читати книгу - "Небезпека у лісі! {оушен}, Страгозорый"

     Хороший знак... Добре. Значить, не все так погано. Можливо, навіть дуже добре.

     Ми зайшли до печери під пагорбом. Я навіть трохи здивувався, як Тимчасовий зміг йти поряд зі мною, даючи при цьому достатню кількість простору в такому здавалось би, вузькому проході.

    Ми опинились у невеличкій кімнаті. Тут нічого не було окрім декількох каменів, які ледь випромінювали світло різних кольорів - сині, жовті, зелені, фіолетові, червоні... Коли я підняв голову, побачив, що у стелі була вирізана діра, у яку тим часом заглядали корені того цілющого дерева. Листки, яким якимось чином вдавалось потрапити до печери, оминувши коріння, обережно торкались землі й майже одразу зникали.

— Як воно взагалі діє? - Запитую нарешті, коли ми йшли вперед, і я продовжував все більше й більше помічати те, як зникало листя. - Воно ж зникає, коли тільки-тільки чогось торкається. 

— Довго пояснювати. Одні кажуть, що листя відчуває хороших людей, і тоді не зникає, коли його береш до лап. Інші ж стверджують, що дереву плювати, чи хороший гібрид. Через це нам варто оберігати це дерево від інших.

     Я киваю, розуміючи. Якщо подібне листя потрапить до когось не того - наприклад до Зена, - це точно до хорошого не призведе.

— Що робити далі.

— Лягай на землю прямо посеред печери - там, де більше всього падає світло. - Почав повчати мене Тимчасовий, а я виконувати. - Закривай очі й намагайся якомога швидше заснути. При цьому бажано не рухатися.

     На якийсь час хранитель замовчав, даючи мені можливість зробити усе за його настановами. Обравши на мій погляд саму освітлену ділянку посередині печери, я ліг, і поклавши голову на лапи, заплющив очі.

— І так, не варто раніше часу розмовляти з ними, доки ти не перемовишся словами зі старим. - Це останнє, що я почув перед тим, як нарешті заснути.

..                         

..                           

..                         

..                                 

..                           

    Мені снився кошмар - вперше з того моменту, як я побував у світі кошмарів. Але кошмар був не звичним. Не таким, як буває у багатьох - за мною хтось женеться або ж я у якомусь апокаліпсисі, а за мною полюють потворні монстри. Він був... Дивним.

      Довкола мене бігалі перелякані люди. Хоч я й не міг розрізнити їхніх облич, бо вони були наче в тумані, але я точно знав, що усі вони були налякані.

     Довкола нас був безлад і хаос. Руйнувались домівки поки невідомо від чого - серед диму я не міг нормально побачити, що взагалі відбувається, - відбувались перші вбивства через те, що ті, хто теж особливо не придивляється до того, що довкола нього, потрапляє під обвал масивних стін будівель.

     Я хотів було схопити якусь дівчину за руку, запитати, що сталося, відводячи у більш безпечну сторону. Але моя рука не піддалась мені, як і все тіло. Значить, мені доведеться бути тут як у багатьох інших снах - просто звичайним свідком, який нічого не може зробити й нікому не може допомогти. Як же я ненавижу це відчуття бездіяльності...

    Попереду я побачив якогось молодого хлопця. На перший вигляд йому було не більше семи років. Він перелякано дивився на свою ледь живу бабусю, яка тихо щось йому казала. Але її голос часто обривався у гучних звуках довкола, тому хлопець інколи трохи нахилявся до неї, щоб почути хоч щось.

    І тут я роззирнувся довкола, в останні миті сну нарешті взявши над собою контроль.

     Невеличке селище руйнувала дивна, не дуже вродлива істота. Її важко було назвати живою, бо я навіть не зміг побачити, чи дихала вона взагалі. По тілу можно було сказати, що створіння було схоже на людину. Але це були єдині подібності з людиною.

     Обличчя істоти я теж не зміг зрозуміти, але тіло бачив доволі непогано. Шкіра була сірого відтінку, а саме тіло було покрито якимись чорними плямами й пухирі, які поступово переростали в рани. Пальці монстра були повністю чорними.

     Бабуся ледь-ледь змогла піднятися на ослаблих руках і підняла одну руку до хлопця. Коли вона долонею торкнулась його лоба, я доволі чітко зміг почути:

— Тепер ця відповідальність лежить на твоїх плечах... Мені шкода, що я повинна передати тобі цей тягар у такому віці.

     Після цієї фрази мені нажаль більше нічого не снилося.