Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

те, що сталося із твоїм дідом, розповісти його синові не схотіли. Може, й вони в чомусь вони були винні, хто знає… Як сирота, твій тато тільки пенсію отримував по вбитому.

— А де поділася бабуся?

— Вмерла.

— Чому ж я не пам’ятаю її похорону?

— Тебе ще й на світі не було.

— А до того часу, як умерла?

— Ой, ліпше не питай! — зітхає моя баба. — Ти ще мала, щоб таке знати. Виростеш — тато сам тобі все розкаже.

— Я хочу, щоб ви мені розповіли. Уже. Нині, — наполягаю я.

— У тюрмі твоя бабуся сиділа! В Сибіру! Більше нічого не питай — не скажу, бо ти ще десь язиком ляпнеш.

— Вона щось украла?! — питаю я, вражена такою несподіваною звісткою.

— Ні, ні! — заперечливо хитає баба головою.

— Когось убила?! — ще більше лякаюся я.

— Ні!

— За що ж тоді її в тюрму?

— А хіба треба, щоб було за що?.. Усе, досить! Ти ще мала й дурна, щоб таке слухати! Іди грайся. Та й за малими подивися, щоб мама тебе не била.

— Бабусю, а ви хочете мати пенсію?

— Дуже хочу!

— А що це таке й навіщо воно вам?

— Це гроші. Їх листоноша приносить щомісяця старим людям на прожиття.

— А чому вам не приносить?

— Бо сільрада мене на пенсію не подає. Голова каже, що мене є кому утримувати й без держави.

— То я завтра піду в сільраду і скажу, щоб вам давали пенсію! Або в газету напишу!

— Куди-куди ти збираєшся писати?

— В газету!

— А ти знаєш, що тобі за те буде?! Також хочеш на Сибір, як твоя баба?! У тюрму хочеш? Господи, вона шукати правди збирається!

Ні в тюрму, ні в Сибір я не хочу, але вже добре знаю, що туди не так легко людину запхати. Після того, як ми колгоспні вулики розкрили, Стара Карга й директор лякали, що нас уже в понеділок посадять у тюрму, але чомусь навіть міліція до школи не приїжджала. Заплатили батьки штраф, відлупцювали нас так, що й іншим дітям меду перехотілося, — й на тому все закінчилося. Якщо за колгоспні бджоли в тюрму не забрали, то й за газету не посадять. А написати треба — дуже допомагає. Я ж на власні вуха чула, як Дідичка кричала Павлюкові, що напише в газету, що він їй межу переорав, а бідний тракторист мало не на колінах благав не робити цього. Після їхньої сварки я уважно розглядала газету й мізкувала, де ж саме на ній можна щось написати. На білих полях? Може, їх для цього й залишають чистими? Але ж де саме? На першій сторінці? На останній? Зверху? Знизу? Збоку — точно ні, бо там може вміститися хіба що по одному-єдиному слову.

Наступного дня відразу ж після уроків нечиста сила понесла мене в сільраду. Секретарка сиділа якась дивна, розхристана. Очі в неї блищали, як скляні ґудзики, у приміщенні пахло чимось дивним. Вловивши коньячний запах, сьогодні з такої фіфочки я би легенько зіронізувала: «Дівчино, від вас так гарно пахне! Що ви сьогодні пили?». А тоді я лиш тихенько спитала, чи є голова. Секретарка здивувалася, навіщо він мені. Я відповіла, що хочу поговорити.

— Що Іван Іванович має з тобою до бесіди, г…мнючко мала?

— Я хочу поговорити про пенсію для моєї бабусі.

— Не дасть він твоїй бабі пенсію!

— Чому не дасть?

— Бо так йому хочеться!

— Значить, доведеться в газету писати!

Почувши про газету, секретарка завернула мене від дверей і стала гукати голову сільради:

— Іванович, ходіть сюди швидше: тут зі школи прийшла одна з тих, що колгоспний мед крали, й каже, що буде на вас скаржитися в газету!

З’ясувалося, що слово «газета» — не менш чарівне, аніж «дякую», «будь ласка», «вибачте» й усі ті інші, яких нас навчили ще в першому класі. Хоч голова ледве тримався на ногах, він усе-таки став на порозі свого кабінету і зробив широкий жест рукою:

— Заходь, мала! По мед прийшла?

— Ні, хочу пенсії!

П’яний Іван Іванович зареготав на все горло.

— Та вона не собі хоче, а своїй бабі! — втрутилася в нашу розмову секретарка. — Каже, що в газету напише.

При слові «газета» голова побагровів, як бабин докипаючий борщ, після того як до нього влити ложку оцту, схопив мене однією рукою за комір і підняв у повітря:

— Ану кажи правду: будеш на мене в газету писати?

— Буду, — видавила я із себе зі сльозами на очах. — А ще напишу, що ви напилися горілки!.. І що мене… хотіли бити!

— Я тебе хотів бити?

— Мало не набили!

— Ах ти ж моя перелякана! А знаєш, що я з тобою зроблю?

— Як щось зі мною зробите, то вас у тюрму посадять! — випалила я і, згадавши нове незнайоме слово, лише вчора почуте з уст бабусі, несподівано для себе самої додала: — На Сибір заберуть!

Іван Іванович миттю протверезів:

— Чекай-чекай, мала, ти щось таке мелеш, що тебе саму треба в тюрму саджати! За бджоли вже забула?

— Тато вам за них заплатив! Два рази не можете мене карати! На уроці навіть одиницю за те, що учень щось не вивчив, двічі не ставлять!

— Ого, а ми ще й дуже розумні! — перейшов у розмові зі мною на форму множини голова. — Запам’ятай: твоїй бабі бракує півроку стажу, тому пенсія їй НЕ ПО-ЛО-ЖЕ-НА!

— ПО-ЛО-ЖЕ-НА! — повторила я його останнє слово. — Баба на Різдво вам сіно скиртувала? Скиртувала! Намерзлася й заслабла? Заслабла! Тепер лежить, не встає, з-під неї треба виносити, —