Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

— Добре, скажи, хай мама завтра прийде в сільраду.

— Мама не прийде!

— Чому?

— Бо не хоче!

Я говорила цілковиту правду, але Іван Іванович фразу не хоче зрозумів із якимось небезпечним для нього підтекстом.

— А в газету писати, значить, хоче?

— У газету я сама напишу.

— І що ж ти будеш писати?

— Баба мені продиктує. У мене найкращий почерк у класі! — чомусь ще й похвалила я сама себе на додачу.

Голова буркнув, що народ дійшов до ручки, бо вже дітей у сільраду посилає вирішувати дорослі справи. Гукнув секретарку і звелів знайти у паперах, скільки моїй бабі років. Коли ж почув: «Шістдесят п’ять!» — пробурмотів, що можна вже дати пенсію по старості. Секретарка ствердно кивнула головою:

— Сім карбованців на місяць.

— Та ні, вже дванадцять!

— По старості — сім!

— Знаєш що, мала? — примирливо звернувся голова до мене. — Не пиши нічого в газету, добре? Я вже нині одну догану заробив! Знаєш, що таке догана? Не знаєш? Будеш знати, як виростеш. Твоїй бабі треба пройти комісію, щоб лікарі засвідчили, що вона каліка. Повезе мама бабу на комісію?

— Напевно, не повезе, — похитала головою я. — У баби нових мантелесів нема.

— Чого-чого нема? — перепитав Іван Іванович.

— Майтків, — пояснила йому секретарка. — Ну, панталонів баба не має! Що тут такого незрозумілого?

— Купить собі з пенсії аж дві пари і ще одну для мами, так і скажеш дома.

На третій день від мами вдома дісталося і мені, й бабусі, бо з сільради приходив посильний і передавав від голови звістку, що пенсію старенькій, може, і вдасться витребувати, але треба принести купу довідок. Мама ж була твердо переконана, що нічого із нашої з бабою дурної затії не вийде, а ось клопотів уже й зараз — по самі вуха: вези каліку в місто, трать на неї цілий день або й два у поліклініці!

Та ходу назад не було, і мої батьки таки повезли бабусю в поліклініку на комісію.

Папери на пенсію блукали якимись державними коридорами десь зо півроку або й більше, але гроші нашій бабі держава таки почала платити. Ще й за той час, що ніякої звістки не було, дадуть ту пенсію чи ні, листоноша принесла сорок два карбованці. Пенсія нашій родині дуже знадобилася, бо тоді вже народився мій найменший братик. При пологах пуповину чомусь перерізали нестерильним інструментом. Мама на власні вуха чула, як акушерка сказала медсестрі:

— Що ж ти наробила! Таж онде стерильні ножиці лежать! Тепер сепсис гарантований!

Очевидно, від природи у братика здоров’я було міцне: він дуже хотів жити, цілий рік протримався. Тато то відвозив маму в лікарню, то вона самовільно із хворою дитиною на руках звідти тікала. Після цього до нас приїжджала «швидка» із цілою групою лікарів. Вони сварилися з мамою, погрожували, що дитина помре. Мама у відповідь на їхні докори кричала, що в лікарні ніякої надії на краще все одно нема. Лікарі тицяли їй скерування до Києва в «ОХМАТДИТ», умовляли їхати туди якнайшвидше, поки дитину ще можна врятувати. Мама наполягала, щоб немовля рятували в районній лікарні. Медики пояснювали, що навіть в області таким маленьким діткам повне переливання крові ніхто не ризикне робити — не тому, що боїться, бо відповідальність дуже велика, а тому, що нема відповідних спеціалістів й апаратури. А втомившись сперечатися, примушували маму підписуватися під відмовою від стаціонарного лікування. На прощання завжди совістили:

— Пожалійте своє дитя! Ви й не уявляєте, як воно від зараження крові мучиться!

— А я з ним не мучуся? Я, напевно, скачу від радості!

— Умре ваша дитина через вашу черствість! Будете мати на совісті все життя.

— На вашій совісті мертвих іще більше!

— У вас камінне серце!

— Аякже, камінне! Я поїду в Київ, а ці троє з ким залишаться? Скажіть, якщо такі розумні: що краще — рятувати цього одного чи залишити на Божу волю аж трьох?

Свої сімейні проблеми мама явно перебільшувала. Бабуся, навіть прикута до ліжка, пропасти нам, звісно, не дала б: казала би мені, що класти в баняк, — і якийсь борщ або кашу спільними зусиллями були би зварили. Та й тато з нами вже якось би справився. Врешті-решт, коли бабуся померла, ми взагалі перейшли на «підніжний харч»: мама тижнями нічого не варила. Пам’ятаю, як ми всі троє ревма ревіли, що голодні, а мама нас била і кричала:

— Пийте молоко, якщо хочете їсти! Я його п’ю — й ви також пити можете!

Якби до молока в хаті був хліб, то ми якось би втамували голод, але саме молоко не затримувалося в шлунку, й кишки нам марша грали. Тато приїхав пізно та ще й, як на зло, хліба не купив. У відповідь на наші плачі й мамині крики він із порога розвернувся та й знову поїхав у місто — в залізничну цілодобову їдальню, де лишалася єдина надія купити буханець. Та коло їдальні казилася підпила компанія. Коли тато вже купив хліб і навіть сів на ровер, хтось із молодиків кинув у нього залізякою — й розбив батькові голову, та так сильно, що робітники, котрі йшли із другої зміни, знайшли тата у калюжі крові.

— Мамо, невже не було чим нас, голодних дітей, нагодувати, що аж мусів тато вночі вертатися в місто по хліб?

— А що, ви хіба лише мої діти, а татові — ні? Що, він не знав, що хліба треба купити?

— Я вам про образи, а ви мені — про гарбузи. Я питаю: ви не могли нам якусь страву зварити, а не чекати до темної ночі, поки тато з роботи із хлібом приїде?

— Ти чого до мене вчепилася? Дивися краще на себе!