Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зізнаюсь тобі, Каміло, не раз я молила Бога, щоб Хуліан розбився на одному зі своїх літаків, і навіть мріяла його убити, аби звільнитися від нього. Я не була б ні першою, ні останньою жінкою, яка вбиває свого чоловіка, бо вже його не витримує.
Хуліан так наполягав, щоб ми знову жили разом, що я перебралася в Маямі. Я зробила це не для того, аби догодити йому: я хотіла зблизитися з Ньєвес, яка покинула школу, не закінчивши її, цілими днями спала, десь віялася ночами і ніколи не брала слухавку, коли я їй телефонувала. Вона втратила навіть ту невелику повагу, яку колись відчувала до мене, і до блиску відшліфувала мистецтво використовувати свого батька, аби мене принизити. Його вона обожнювала, а я заважала їй розважатися: старомодна, строга, скупа, манірна, стара карга, як вона називала мене просто в очі.
На той час у місті було повно кубинських вигнанців, і дехто з них мав купу грошей. При березі стояло стільки ж яхт, скільки було кадилаків на вулицях і барів та ресторанів з найкращою кубинською їжею; повітря бриніло латинською музикою і гучними розмовами з тим акцентом, в якому приголосні звучать як голосні. Маямі вже аж ніяк не подобало на ту почекальню смерті для пенсіонерів, яким воно було раніше.
Хуліан винайняв відлюдну віллу поблизу моря, обсаджену пальмами, з підсвіченим басейном з водяними струменями, яка потребувала численної домашньої прислуги. То була імітація італійської середземноморської архітектури, адаптована до смаків новобагатьків: простора, розкидиста, з терасами з різнокольоровою кахляною підлогою, синіми тентами і пониклими від спеки рослинами в керамічних вазонах. Внутрішнє оздоблення було таким самим претензійним, як її зовнішній вигляд рожевого марципана. Щоб вшанувати традицію, він узяв мене на руки, щоб уперше перенести через поріг, і провів усіма кімнатами, пишаючись розкішною, як у готелі, кухнею — хоча ні я, ні він не любимо готувати, — шістьома ванними кімнатами з орнаментом з русалок і дельфінів, вітальнями, де пахло мускусом і дезінфекцією, і башточкою з підзорною трубою, аби стежити за суднами, які вночі ставали на якір поблизу пляжу.
Вілла стала центром комерційних оборудок Хуліана і зустрічей з тими, кого він називав своїми партнерами. Декотрі з цих партнерів були схожі на чиновників, бо попри спеку і вологість ходили в костюмах-трійках, іншими були американці в сорочках на короткий рукав і капелюхах або кубинці в сандаліях і ґваяберах. А ще навідувалися типи з коштовними перснями на пальцях і сигарами в зубах, які розмовляли англійською мовою з італійським акцентом, їх супроводжували охоронці бандитської зовнішності, на вигляд як карикатури на мафіозі.
— Поводься з ними ввічливо, це мої клієнти, — відповів Хуліан на мої розпитування, та я майже ніколи не мала з ними справи: дім був великий і ми не перетиналися.
Через добу нашого спільного життя в рожевому марципані Хуліан поставив на обідній стіл дві картонні коробки, повні паперів, і попросив мене допомогти йому розібрати їхній вміст. Тоді я зрозуміла, що він хотів, аби я була поруч не із сентиментальних, а з практичних міркувань: я завжди була його адміністраторкою, секретаркою і бухгалтеркою. У цих коробках було все: від протермінованих рахунків, касових чеків, адрес і розкладів аж до нотаток, зроблених від руки, розшифрувати які не міг навіть він сам. Намагаючись навести хоч якийсь лад у цьому хаосі, я зрозуміла, якими саме справами займався мій супутник життя — як я і припускала, більшість з них були незаконними.
Регулярно приносили і забирали важкі чорні саквояжі, повні пачок банкнот. У кімнатах був цілий арсенал, але Хуліан, який ніколи не ходив озброєний, казав, що вся ця зброя не його, він лише зберігає її на прохання друзів. Через тиждень він облишив спроби обманути мене і розповів про кубинців, які готували змову проти революції Фіделя Кастро, про мафію, яка контролювала злочинний світ Флориди і Невади, і про ЦРУ, яке мало на меті за будь-яку ціну завадити поширенню лівих ідей в Латинській Америці.
— Майже у всіх країнах нашого континенту є партизанські рухи. Розумієш, не можна дозволити у нас ще однієї Кубинської революції, — пояснив він мені.
— А ти яким боком причетний до цього? Що ти робиш для ЦРУ?
— Перевезення, польоти, про які ніхто не повинен знати. Збираю інформацію від кубинців і контактів, які маю в інших місцях. Нічого особливого.
— Тобі платять?
— Небагато, але я маю багато поблажок. Американці не заважають мені робити те, що я хочу.
— Хуан Мартін каже, що під претекстом холодної війни ЦРУ скидає демократії і підтримує брутальні диктатури, які сприяють елітам і тероризують народ. Комунізм у наших країнах пускає коріння через усе це беззаконня, нерівність і бідність.
— Дуже шкода, але нас це не стосується. Хуан Мартін опинився в гніздовищі червоних, які промивають йому мозок.
— Це католицький університет, Хуліане!
— Так, але твій син слабак.
— Він і твій син.
— Ти впевнена? А не скажеш...
Такими були наші розмови, які швидко переходили в криваві битви: про що б не заходила мова, ми починали гризтися.
Із захопленням, про причини якого розповім тобі пізніше, я згадую Сораїду Абреу. В той час то була розкішна молода пуерторіканка, яку через викличний одяг і ображений голосок можна було прийняти за дурноголову кралю, але насправді то була амазонка. Хуліан закохався в неї в одній зі своїх поїздок і — так само, як це було зі мною — не зміг її покинути. В моєму випадку — через те, що я завагітніла, щодо неї я не знаю, але припускаю, що ця жінка мала крутішу вдачу, ніж він. Сораїда, яка в сімнадцять років стала в своїй країні королевою краси, подалася за Хуліаном, коли той переїхав у Маямі. Хуліан ненавидів будь-які пута, тож тримав її на віддалі, кажучи, що одружений зі мною і в нашій країні неможливо розлучитися, що обожнює
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Віолета, Ісабель Альєнде», після закриття браузера.