Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

Я познайомилася з нею, бо вона насмілилася запросити мене перехилити чарчину у барі готелю «Фонтенбло». Вона була висока, показна, з розкішною гривою, якої би вистачило на дві перуки, на собі мала босоніжки на високому обцасі, вузенькі капрі і зав’язану вузлом на талії блузку, яка вигідно обрисовувала її перса. Попри вигляд шльондри, що наривається на сварку, вона не була вульгарною. Коли вона увійшла, всі чоловіки в барі обернулися, щоб подивитися на неї, і не один присвиснув. Ми замовили коктейлі, і вона без преамбул сказала, що вже чотири роки і два місяці вона є коханкою мого чоловіка.

— Вибач, але я мусила сказати це тобі, бо не можу жити в брехні.

— Тобі потрібен мій дозвіл? Та прошу дуже, жінко, він увесь твій, — відказала я їй, бо й так не могла цьому завадити і на той час мені вже було байдуже до Хуліанових інтрижок.

— Хуліан розповів мені, що ви разом, бо не можете розлучитися, але не любите одне одного.

— Ми не одружені. Якщо він хоче одружитися з тобою, то вільний це зробити.

Наступну годину ми провели в дивному спільництві. Друга чарка допомогла Сораїді оговтатися від здивування і гніву, і вона вирішила залишити все, як є, не колоти Хуліанові очі правдою, яку вона з’ясувала, бо так вона його лише втратить. Вона зможе скористатися нею у слушний момент. Їй було на руку те, що він прикидався одруженим: це відлякуватиме інших суперниць, а мені було вигідно, що його увага буде зосереджена на ній.

— Я не повія, мені не треба від нього ні грошей, ні чогось іншого. Я не збираюся його шантажувати. Я добра католичка, — пояснила вона з бездоганною логікою.

Очевидно, я в категорію суперниць не входила: зріла жінка, вбрана в костюм-двійку в стилі Жаклін Кеннеді, що уже вийшов з моди, бо тепер всі носили міні-спідниці — яку загрозу могла я становити? Мені здалося жорстоким пояснювати їй, що в цю саму мить, коли ми п’ємо мартіні, він, імовірно, з іншою. Сораїда вірила, що рано чи пізно Хуліан з нею одружиться. Вона мала двадцять шість років і море терпіння.

ЦРУ непокоїло мене значно менше, ніж гангстери, відповідальні за чорні саквояжі, наявний в домі військовий арсенал і ті пакунки невідомо від кого, які пару разів з’являлися перед нашими дверима. Хуліан звелів мені їх не чіпати, бо вони могли вибухнути. Так вони і стояли, смажачись на сонці, поки Хуліан не привів якогось чоловічка з обличчям щура, який ними зайнявся. Щурик виявився ветераном війни, який знався на бомбах — спершу він аускультував пакунок, а потім розкривав його із делікатністю хірурга. Першого разу там були пляшки з віскі, другого — кілька кілограмів найкращої яловичини (вирізка, ребра, відбивні), обкладені льодом, але перебування на сонці перетворило їх на криваву і смердючу масу. То були подарунки від вдячних клієнтів.

Страх знову стискав мені серце, як це бувало завжди, коли я була разом з Хуліаном: я запитувала себе, що я, чорт візьми, роблю в Маямі.

Влітку на нас налетів один з тих ураганів, які перекидають світ догори дриґом. Наш дім стояв на пагорбі, тому хвилі до нас не дійшли; ми обмежились тим, що позакладали вікна і попідпирали двері проти шквалу. То був незабутній досвід: перед землетрусом ураган має ту перевагу, що попереджає про себе заздалегідь. На дім налетів вітер з дощем, вирвав з корінням кілька пальм і забрав усе, що було не прикріплене. Коли буря вщухла, в нашому басейні плавав стіл для пінг-понгу, що належав комусь, хто жив за пів кілометра від нас, а на терасі другого поверху ми знайшли переляканого пса, якого туди занесло вітром.

Через два дні, коли земля підсохла, Хуліан помітив, що забився септичний колодязь і наче рішився розуму. Він відмовився покликати когось, хто міг би його направити, і намагався сам його прочистити, натягнувши ґумові рукавиці і чоботи, по коліна в гноївці, лаючись на всі заставки. Невдовзі я побачила, чому він не міг просити допомоги. Він витяг з ями загиджену торбу, приволік її на кухню і висипав її вміст на підлогу: то були пачки мокрих і забруднених лайном банкнот.

Мене заледве не знудило, коли я побачила, що Хуліан хоче прати ці гроші в пральній машині.

— Ні! Навіть не думай цього робити! — істерично закричала я.

Мабуть, він здогадався, що я збираюся спинити його за всяку ціну, бо без вагань схопила найбільшого в кухні ножа.

— Okay, Віолето! Заспокойся! — попросив він мене, уперше в житті злякавшись.

Він комусь зателефонував, і невдовзі до нас прийшли два головорізи з мафії. Ми пішли у пральню, мафіозі сунули по десять доларів трьом жінкам, які там прали білизну своїх домочадців, виставили їх за двері, звелівши зачекати надворі, і стояли при вході на чатах, поки Хуліан прав загиджені банкноти. Далі треба було їх висушити і поскладати в торбу. Мене він взяв із собою, бо не мав поняття, як працюють ці машинки.

— Ага, тепер я розумію, що таке відмивання грошей, — сказала я йому.

Цього мені вистачило, аби раз і назавжди зрозуміти, що краще бути коханкою Хуліана, ніж його дружиною. Наступного дня я повернулася в Сакраменто.

Я відтягувала свою подальшу розповідь про Ньєвес, бо це дуже болюча тема, Каміло. Можливо, я незаслужено звинувачувала Хуліана в тому, що сталося з моєю донькою. Насправді кожен із нас відповідальний за своє життя. Ми народжуємося з певними гральними картами і граємо ними свою гру; декому дістаються погані карти — і вони все програють, інші тими самими картами грають май­стерно і виграють. Карти визначають ким ми є: наш вік, стать, расу, родину, національність тощо і ми не можемо їх змінити, а лише можемо використати якнайкраще. У цій грі є перешкоди і шанси, стратегії і пастки. Ньєвес дісталися чудові карти: вона була розумною, відважною, сміливою, щедрою, чарівною, мала знадливий голос і красу. Я любила її усім серцем, як люблять своїх дітей нормальні матері, але моя любов не могла зрівнятися з тим, як її обожнював батько. Ньєвес була єдиною людиною на цьому світі, яку Хуліан любив більше, ніж самого себе.

Кажуть, що всі дівчатка в дитинстві закохуються у своїх батьків, гадаю, це зветься «комплексом Електри», і зазвичай вони його долають. Проте іноді батьки закохуються в своїх доньок, і тоді почуття заплутуються, як клубок вовняних ниток у лапах кота. Щось таке