Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

подумав він. — Прямий підхід не працює. Я з самого початку був на правильному шляху. Йдеться не про аеродинаміку, треба думати по-іншому...» Скрики його полонених перервали думки.

— Так! — зненацька гарикнув учений. А потім випрямився й сердито витріщився на полонених тварин, ніби підбурюючи їх продовжувати шуміти. Що вони, звісно ж, і робили.

— Саме так! — знову вигукнув він і попрямував до першої клітки.

Зграйка голубів усередині заметушилась і вибухом перелетіла з одного боку в інший, поки Айзек тягнув їх до великого вікна. Він поставив коробку перед склом і приніс ще одну, в якій хвилями звивалась яскрава бабка-змія. Він поставив її на попередню. Тоді ухопив марлеву клітку з комарами та ще одну із бджолами й притягнув і їх туди ж. Айзек розбудив дратівливих кажанів й аспідів, що ніжились на сонечку, й підтягнув їх до вікна, що виходило на Іржу.

Так він поступово зосередив коло вікон усю свою колекцію. Тваринам було видно Ребра, суворо навислі над східною частиною міста. Айзек склав усі клітки з живністю в піраміду перед склом. Це скидалося на жертовний вогонь.

Нарешті все було готово. Хижаки й здобич скреготіли й пурхали зовсім поруч; їх відділяло лише дерево чи тонкі ґрати.

Айзек незграбно протиснувсь у вузьку шпарину перед клітками й відчинив велике вікно. Воно було змонтоване горизонтально й відкривалося вгорі, на своїй півтораметровій висоті. Відчинившись, разом зі спекотним вечірнім повітрям воно впустило потік міських звуків.

— А тепер, — скрикнув Айзек, якому вже ставало весело, — я вмиваю від вас руки!

Він озирнувся, на хвильку підійшов до столу й повернувся з довгою тростиною, яку багато років використовував як указку для дошки. Він узявся штрикати нею клітки, вибиваючи гачки з петель, незграбно відсуваючи засуви, прориваючи діри в тонких, немов шовк, дротах.

Передні стінки маленьких в’язниць почали падати. Айзек прискорився, відчиняючи всі дверцята, — пальцями, якщо тростина була недостатньо зручною.

Спершу істоти спантеличено чекали. Багато з них не літали вже тижнями. Вони погано харчувалися. Були знуджені й налякані. Вони не розуміли, звідки раптова перспектива свободи, сутінок, запах повітря. Але за кілька довгих митей перша з бранців зірвалася на волю.

Це була сова.

Вона кинулась у відкрите вікно й подалася на схід, де небо було найтемнішим, до лісистої місцевості біля Залізної затоки. Вона промайнула між Ребрами на майже нерухомих крилах.

Утеча була сигналом. Здійнявся ураган із крил.

Соколи, метелики, кажанки, аспіди, ґедзі, папужки, жуки, сороки, створіння з верхніх шарів повітря, маленькі надводні літуни, тварини нічні, денні й сутінкові ринулися з Айзекового вікна мерехтливим вибухом камуфляжу й кольору. З іншого боку складу вже зайшло сонце. Хмари пір’я, шерсті й хітину могло впіймати лише світло від ліхтарів і зблисків сонця, які віддзеркалювала брудна річка.

Айзек насолоджувався величчю видовища. Він видихнув, немов спостерігав мистецький витвір. На якусь мить він почав шукати корпусну фотокамеру, однак потім повернувсь і вдовольнився самим лише спостереженням.

Тисячі силуетів вирували у повітрі біля його дому-складу. Вони кружляли разом, на якусь мить безцільно, а тоді, відчувши потоки повітря, розліталися навсібіч. Деякі корилися силі вітру. Деякі змінювали курс, борючись із поривами повітря, й ширяли над містом. Мир, що тривав упродовж тієї першої бентежної миті, скінчився. Аспіди летіли крізь рої дезорієнтованих комах, і їхні крихітні лев’ячі щелепи з хрускотом хапали товсті тільця. Яструби атакували голубів, і галок, і канарок. Бабки-змії спіраллю шугали вниз і кусали свою здобич.

Стилі лету звільнених тварин настільки ж різнилися, наскільки і їхні силуети. Одна темна постать хаотично пурхала небом, увесь час тягнучись до ліхтаря, нездатна протистояти світлу: вересова нетля. Інша підіймалася з величною легкістю й прямувала в ніч: якась хижа пташка. Ще одна на мить розкривалася, мов квітка, тоді стискалась і відкидалася зі струменем забарвленого повітря: один з маленьких вітряних поліпів.

Тіла виснажених і вмираючих падали на землю з легким стуком. Айзек раптом зрозумів, що земля внизу буде вкрита кров’ю і гноєм. Тихий плюскіт видавав жертви, що падали в Іржу. Але життя було більше, ніж смерті. На кілька днів, кілька тижнів, подумав Айзек, небо над Новим Кробузоном буде більш барвистим.

Учений блаженно зітхнув. Він роззирнувся й підбіг до кількох коробок із коконами, яйцями й личинками. Він штовхнув їх до вікна, залишивши непорушною лише велику, барвисту вмираючу гусінь.

Айзек вхопив жменю яєць і жбурнув їх із вікна слідом за втікачами. За ними полетіли гусениці, що звивалися й скручувались, падаючи на бруківку. Він розтрусив клітки, в яких було чути делікатних істот, що саме перетворювалися на лялечок, і швиргонув їх у вікно. Вилив акваріум червів, які народжувались у воді. Для цих малят таке звільнення було жорстоким випробуванням — кілька секунд свободи й стрімкого руху повітря.

Нарешті за вікном зникла остання маленька істота.

Айзек зачинив раму, відтак повернувся й огледів склад. Він почув слабке тріпотіння крилець і побачив кілька летючих істот, що кружляли довкола ламп. Аспід, жменька метеликів і пара маленьких пташок. «Що ж, — подумав собі, — вони або знайдуть вихід, або довго не протягнуть, — викину їх, коли здохнуть з голоду».

На підлозі перед вікном плазувало кількоро дитинчат і напівмертвих, слабких особин, що впали і не змогли злетіти. Деякі були неживі. Більшість мляво повзали то туди, то сюди. Айзек заходився їх прибирати.

— Тобі пощастило, що ти а) досить гарна і б) досить цікава, приятелько, — сказав він величезній хворій личинці, працюючи. — Ні, що ти, не дякуй мені. Просто вважай мене філантропом. А ще я не розумію, чому ти не їси. Ти — мій проект, — сказав він, викидаючи повний совок знесилено повзучих тілець у нічне повітря. — Сумніваюсь, що ти протримаєшся ніч, але чорт з тобою, ти викликала в мене жалість і цікавість, тож я ще разочок спробую тебе врятувати.

Раптом щось грюкнуло, мов грім. Двері складу широко розчинились від удару.

— Ґрімнебуліне!

Це був Яґарек. Ґаруда стояв у тьмяно освітленому просторі, широко поставивши ноги, стискаючи плащ. Його опуклі дерев’яні крила, що він використовував для маскування, неприродно коливалися з боку в бік. Вони були погано прикріплені. Айзек перехилився через поруччя й насупився.

— Яґарек?

— Ти мене покинув, Ґрімнебуліне?

Яґарек пищав, як птах у муках. Слова було майже несила розібрати. Айзек спробував його заспокоїти.

— Яґареку, про що ти в біса торочиш?..

— Птахи, Ґрімнебуліне, я бачив птахів! Ти казав мені, ти показував мені, що вони були